Примак Еля, 2 курс, коледж ВНЗ "Київський університет ринкових відносин"

Вчитель, що надихнув на написання — Курган Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене як і для всієї України ранок 24-го лютого став жахіттям, і по сьогоднішній день все ще не складається в голову як? Навіщо? Чому?

24-го лютого я прокинулась від телефонної розмови мами і тата, від істеричного та, наповненого жахіттям, голосу мами, вона сказала, що почалась війна. Я ще з осені підозрювала, що щось буде, але я і уявити не могла, що нас це торкнеться так сильно і швидко.

Були переживання за маму та дядька, який пішов воювати у 2014 році. У 2024 він теж пішов, у перші ж години. Коли ми з мамою їхали перечекати ті «2-3 тижні» у тата, бо ми живемо з мамою на тринадцятому поверсі, а тато на першому, ми вважали, що там безпечніше. У батька ми спали спочатку у моїй старій кімнаті, я заклеїла там вікна та поставила старе ліжко біля вікна, щоб хоч якось вберегтися від можливих пошкоджень. Але

25 лютого вранці ракета попала у будинок неподалік нас, після цього ми перебрались на підлогу у коридорі.

Сьомого березня о сьомій годині ранку тато відвіз нас з мамою на вокзал, там ми сіли у потяг до Львова і їхали у невідомість. Цей шлях був страшний, бо їхали ми через Бучу, Гостомель та Ірпінь – ті міста, навколо яких тоді було багато новин. Памʼятаю, як заснула у тому Інтерсіті, а прокинулась на залізнично-дорожньому переїзді, де ППО була направлена прямо у вікно. Після цього я вже не змогла заснути. У Львові ми зустріли жінку з двома дітьми, були всі налякані, тому вирішили триматись з нею. Після десяти годин на вокзалі ми сіли у потяг до Перемишля, потім ще 10 годин на ногах, і ми вже у хостелі у Кракові.

У Кракові ми пробули 7 місяців, було страшно і важко, дуже хотілось додому,

але на сьомий місяць нашого перебування там я знайшла собі роботу, з головою поринула у працю, було мало часу на подібні думки. Коли мене почало там все влаштовувати, мама вирішила зробити сюрприз – білети до Перемишлю, а там поїзд Перемишль-Київ. Було вже важко відпускати те місце, де по-новому навчились жити. І ось у нас білети на 26 вересня, а 27 вересня ми вже у Києві. Я була дуже рада побачити наших митників, наш прапор та нашу мову. Одразу поїхали до бабусі, здається, вона була рада нас бачити, але я не впевнена, бо я повинна була забрати у неї нашу кішку. Потім поїхали на дачу до Київського моря, там якраз був дядько-військовий, який отримав поранення та мав змогу поїхати на дачу, там ми були до жовтня. Пам’ятаю, як мама поїхала 9 жовтня, а я вирішила наступного дня їхати з дядьком, і якраз цього дня стався масований ракетний удар. Вся ГЕС у диму… А коли вже заїхали у Київ, близько біля нас збили ціль, машину тоді сильно штовнухло.

Ця війна принесла дуже багато болі, крові, нервів, втрати близьких, але вона мене навчила, що де б я не була, так як вдома не буде ніде. Ця війна показала, хто справжня людина, а хто тимчасово. Так, це не вартує таке кровопролиття цивільних та військових. Але тримаймось! Ми сильні та мужні! Слава Україні!