«Усім сказали лягти на землю, закрити вуха й відкрити рот»

Він знає, що потрібно робити під час артобстрілу й може роздобути їжу на залишених городах. Андрій подолав нелегкий шлях із Красного Луча до Кривого Рогу, який навряд чи вдасться стерти з пам’яті. Зараз працює підсобним робітником і мріє про мир. Однак у рідне місто не повернеться – усе буде нагадувати про снаряди, що падають, і руйнування, які довелося побачити.

До початку війни я жив у Красному Лучі з матір’ю і старшим братом-інвалідом. А перший день війни відчув у Луганську 30 червня 2014 року. Того дня проходив медичну комісію на підтвердження інвалідності. Вулиці та площі міста були неприродно безлюдні. Чулися звуки снарядів, що розриваються.

У рідному Красному Лучі, коли чули обстріли, ми ховалися в підвалі п’ятиповерхівки, у якій жили. Одного разу до підвалу зайшов чоловік з довгою бородою, обвішаний гранатами й автоматами, сказав, щоб усі вийшли. Нас вишикували у дворі та сказали, що евакуюють у табір біженців. Спочатку поїхала мама з іншими жінками й дітьми, а пізніше відвезли й нас із братом.

Дорогою до табору трапився обстріл – і всі залягли в балці. Лежали, майже не рухаючись, день і ніч, а вранці за нами приїхав транспорт. Нас перевезли у Дмитрівку, де ми провели три дні. Їжу діставали самі, викопували картоплю на залишених городах.

Перевозили нас у розбитому шкільному автобусі, супроводжували колону з біженцями танк і БТР. Так їхали до російського кордону. Доставили нас у табір біженців «Прорив» у селищі Степове, біля міста Куйбишев Ростовської області. Там ми з братом зустрілися з мамою.

У таборі давали речі, їжу й воду. Ми з братом працювали в полі, на зборі кавунів, щоб хоч щось заробити. Там ми пробули 25 днів, а потім нам пропонували їхати в Омськ, Красноярськ, різні міста на Півночі. Жити в Росії я категорично не хотів, тому ми вирішили з мамою шукати можливість виїхати в Україну.

Шлях додому був важким. Спочатку електричкою діставалися до Таганрога, а потім знайшли рейсовий автобус, який їхав із Ростова до Одеси. Місць вільних не було. Мама падала на коліна та просила водія взяти хоч на сходинки. Нас взяли. Два дні їхали, сидячи абияк на підлозі. Пасажири були переважно молдавани, які поверталися із заробітків, нам співчували й ділилися їжею.

Ми бачили обстріли Маріуполя. Автобус зупинився о 9 годині вечора. Сказали, що кордон закритий, а о 10 почався обстріл. Усім сказали лягти на землю, закрити вуха й відкрити рот. Так лежали до 5 ранку.

24 серпня, у День незалежності України ми дісталися до Кривого Рогу, де жив мамин друг, який запропонував притулок. Так і залишилися в цьому місті, а я влаштувався підсобним робітником.

У мирному Кривому Розі стали відходити від шоку. Здавалося, що все це сниться. Запам’яталися артобстріли. Як біля будинку розірвалася міна, і осколки посипалися в кроці від мене. Також пам’ятаю автоматну чергу, від якої намагалися сховатися, просто падаючи на землю. Досі здригаюся, коли чую вибух у кар’єрі, гучний гуркіт грому й навіть просто двері, що зачинилися.

Додому я не повернуся. Немає куди повертатися. Там залишилася випалена земля. Навіть якщо Красний Луч буде відновлений, все одно я буду бачити снаряди, що падають, осколки, що розлітаються.

Війна – це горе. У душі ніби чорний ком стоїть. Важко залишитися без житла, із важкою пам’яттю про загиблих і померлих друзів.

Зараз я відчуваю себе в безпеці, намагаюся зосередитися на повсякденних справах, на роботі. Мрію про власне житло і, звичайно ж, про мир.