"Усім було байдуже, що буде з селищем, аби тільки нас відвоювали!"

Щоби сховатися від війни, Людмила Кліндухова вирушила до батьків у село. Там на два тижні з сім’єю застрягли під постійними обстрілами. Коли їжа та життєво необхідні ліки закінчилися, поїхали звідти на свій страх і ризик.

За два дні до початку повномасштабної війни мені наснився сон. Я нібито дивлюся у величезні панорамні вікна у своїй квартирі і бачу, що на будинок летить величезний військовий літак. А 24-го лютого я прокинулася від того, що дійсно почула гул літака! А потім вибухи.

Я зістрибнула з ліжка і одразу розбудила чоловіка. Разом почали гортати стрічку фейсбуку і зрозуміли: почалося.

У перший день війни чоловік поїхав на роботу, він оператор на телебаченні. Я в цей час збирала у рюкзаки просто все, що бачила. От зараз згадую це і руки трусяться. У нас були зібрані лише документи, бо до останнього не вірили, що війна буде. О 15:00 чоловік вже пішки йшов з роботи, з Берестейської (Київ) додому у Коцюбинське.

В Клавдієво-Тарасовому, під Бородянкою на Київщині живуть мої батьки. Першою моєю думкою було їхати за ними, бо самі вони не зможуть вирішити, як діяти у критичній ситуації. Приїхали до них увечері на одній з останніх електричок.

Ми були впевнені, що їхня територія більш безпечна. І помилилися. Окупанти заходили через населені пункти навколо селища.

У сусіднє село Бабинці зайшли кадирівці. Люди, які тікали звідти, розказували, що вони звіріли з кожним днем. Ходили по будинках, шукали зброю та їжу.

Кілька разів ми бачили наші українськи літаки, які летіли, мені здається, щоби знищувати ворога. В цей момент всі просто дуріли від того, бо розуміли, що це шанс. Наша можливість.

Усім було байдуже, що буде з селищем, аби тільки нас відвоювали!

Налагодити гуманітарний коридор з нашим населеним пунктом було неможливо, як я розумію. За два тижні в усіх місцевих магазинах і аптеках закінчилося абсолютно все. До того ж, з другого дня війни там не було ані світла, ані води.

В якийсь момент люди почали самоорганізовуватися і виїжджати на свій страх і ризик. Для того, щоб вирватися, люди мали перетнути кілька російських блокпостів.

В мене хвора мама, вона постійно приймає ліки. Препарати були, але ми розуміли, що й вони закінчуються.

Разом з тим закінчувалася їжа, і коли ми вже стали ділити одну тарілку каші на чотирьох, зрозуміли, що треба вириватися.

Ми наважилися і поїхали величезною колоною автівок десь 150. Дуже боялися перетину російських блокпостів, готові були віддати всі цінні речі, аби залишитися живими. На щастя, там нас не спинили. Ми повільно проїжджали повз російських найманців, а вони роздивлялися: хто у салоні кожної машини.

Наступний блокпост вже був наш! Я не могла повірити своїм очам.

Мені хотілося кричати нашим хлопцям: «Я вас благаю, тримайтеся, нам не треба росія! Ми просто хочемо жити в Україні, виховувати дітей на своїй землі!»

З кожним нашим блокпостом на душі ставало трішки легше.

Зараз ми в Рівному. Нас зустріли дуже добре. Та ми на зв’язку з тією місцевістю, з якої виїхали. Там залишилося ще дуже багато людей, бо без автівки звідти немає можливості виїхати.

Щоранку я прокидаюся і прошу Бога, щоб він допоміг нашим хлопцям нас відвоювати, У мене зараз стан абсолютної віри в те, що все буде добре. Але треба почекати. Чекати і робити те, що вміємо. Кожен на своєму фронті.