Анастасія Архипенко не хотіла їхати з передмістя Києва, поки поряд із будинком не «приземлилася» ракета. Зараз вона у Польщі, працює віддалено. А серцем – у Харкові, в одній із найгарячіших точок країни. Там її батьки та друзі.

Розмовляю з мамою по телефону та чую вибухи

О 5-й ранку 24 лютого 2022 року я почула вибухи. Ймовірно, це було в районі аеропорту Жуляни, неподалік мого будинку. Незабаром побачила повідомлення від мами з Харкова, що почалася війна.

Мама просила мене збирати речі та їхати. Було дуже тривожно, та паніки не було. Я намагалася спокійно вирішити, як діяти.

Дивилася у вікно і бачила нескінченний потік машин. Люди масово виїжджали. Приєднатися до них не було жодного бажання. Я вирішила лишитися. Весь час була на зв'язку з батьками, адже Харків швидко став однією з найгарячіших точок в Україні. Дуже переживала за них.

До вечора першого дня війни я була в такому стресі, що не було жодної сили йти ночувати в підвал, як це зробили мої сусіди. У мене чудові сусіди, ми всі разом ухвалювали рішення про захист нашого житлового комплексу. І всі разом ховалися у підвалі під час обстрілів.

Я живу одна, і на другу ніч війни залишатись у квартирі самій було надто страшно. Спала у підвалі, жодних вибухів там чути не було. Ранок був сонячний, нічні страхи розвіялися, але щойно я повернулася додому, почався обстріл.

Неподалік мого будинку «приземлилася» ракета. Моя нервова система вже не витримувала, і я рвонула на залізничний вокзал. Евакуаційним поїздом виїхала до Львова. На кілька днів зупинилася у подруги та поїхала далі.

Зараз я у Польщі, у Варшаві. Мені пощастило, я працюю у міжнародній компанії, мені та моїм колегам допомагають, забезпечують житлом. Я віддалено працюю на Україну, чому дуже рада, адже таким чином можу допомагати своїй країні та колегам, які, як і раніше, перебувають там.

Найважчими для мене були дні, коли бомбили Харків, центральну площу та інші райони рідного міста. Там мої батьки, мої друзі!

Деякі з них досі там, у тому числі мама та тато. Дуже переживаю, коли розмовляю з мамою телефоном і чую вибухи. У такі моменти мені особливо страшно. Дуже турбуюся про мою двоюрідну сестру з племінником, які живуть у Маріуполі. Із ними вже давно немає зв'язку.

У мене є глибока внутрішня віра, що ми переможемо. Ми дуже відрізняємося від наших так званих братів. Ми об'єдналися і ми вистоємо! З нами постійно на зв'язку наш президент, він нас дуже підтримує.

Як тільки війна закінчиться, я зустрінуся зі своїми рідними та близькими, обійму їх та особисто скажу, як сильно я їх люблю.