Тереза Аліна, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Кропивницький інженерний фаховий коледж Центральноукраїнського національного технічного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малага Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це втрата, яку неможливо осягнути. Втрати близьких, друзів, домівки. Це біль, що не стихає, і страх, який неможливо забути. Кожен день починається з тривоги: що буде далі? Перші дні війни були найважчими. Я пам'ятаю, як прокинулася рано, як і завжди, о 5:30, щоб зібратися до школи. Живучи в селі, я часто вставала раніше, щоб встигнути до міста на навчання. Цей ранок здався звичайним, доки я не побачила маму. Вона розмовляла по телефону зі своєю сестрою, яка живе в Києві, і плакала.

Я не розумію, що відбувається, доки мама не промовила ці страшні слова: "Почалася війна…". Ми ввімкнули новини, і екрани заповнили кадри вибухів у Києві, Харкові, Одесі, Маріуполі та інших містах.

Паніка охопила наш дім. Ми почали збирати тривожну валізу, хапаючи найнеобхідніше, і спускатися в погріб. Страх був неймовірний, сльози наверталися на очі, руки тремтіли. Той ранок став початком нового, жорстокого світу, у якому війна увірвалася в наше життя і забрала спокій. Раніше літаки та вертольоти викликали в мене радість як символи свободи. Тепер їх звуки вселяють страх і тривогу, бо за ними може ховатися загроза. Життя, яке раніше здавалося безтурботним, стало сповнене страху та невизначеності.

Моя родина стала найбільшою опорою під час війни. Саме в ці важкі часи я зрозуміла, хто є хто. Вони завжди поруч, готові допомогти. Ця ситуація показала справжню цінність стосунків і зміцнила нашу єдність.

І ось вже 965-й день війни. Майже тисяча днів. Я досі не можу в це повірити. Тисяча днів болю, тисяча днів втрат і руйнувань. Це просто немислимо. Ми ніколи цього не пробачимо. Ніколи не забудемо, що ця війна забрала в нас мир, спокій і найцінніше - наших рідних. У мене є подруга з села, з якою ми раніше не завжди ладнали. Вона втратила свого батька на війні. Це незагойна рана, яку не передати словами. Я глибоко співчуваю їй. Але найжахливіше те, що таких історій - тисячі. Тисячі дітей залишилися без батьків, тисячі родини зруйновані. За це відповідальна одна країна - агресор, що принесла смерть і горе на нашу землю.

Пишучи це есе, я не можу стримати сліз. Кожне слово віддається гірким болем, бо ця війна торкнулася кожного з нас.

Сльози навертаються на очі, коли думаєш про тисячі зламаних життів і втрати, яких уже не повернути. Це біль, що неможливо передати через текст, емоції, які важко описати словами. Вони живуть у серці, переповнюючи душу гнівом, болем і розпачем. Я ніколи не думала, що буду жити в таких умовах. Що це не просто рядки з підручників історії, а реальність, у якій я живу кожен день. Я не могла уявити, що буду жити в країні, де війна стала частиною повсюдження, де кожна новина може принести біль. Це важко усвідомити, але це реальність.

Я вдячна нашим військовим за кожен день, прожитий під час війни. Їхня боротьба дозволяє мені прокидатися у своєму будинку, живою і здоровою, і насолоджуватися простими моментами життя.

Однак не тільки військові є нашою опорою. Я цінную волонтерів і медиків, які ризикують своїм життям, підтримуючи тих, хто цього потребує. Їхня праця надихає і показує силу людської солідарності. Кожен, хто долучається допомогти, робить великий внесок у нашу спільну справу, і я завжди пам'ятатиму про їхні зусилля та важливість єдності в цей складний час.

Я вірю, що наш народ здатен подолати всі труднощі і побудувати мирне, щасливе життя. Я вірю, що ми зможемо відновити наші міста і села, повернутися до своїх домівок і жити в злагоді.

Цей шлях важкий, але він навчив мене головному - ніколи не здаватися і завжди сподіватися на краще. Ця віра в майбутньому буде супроводжувати нас на кожному кроці, разом ми зможемо подолати всі виклики і відновити те, що було вкрадено. Слава Україні! Героям Слава!