Кривобок Софія, 17 років, БАЛ «Вектор» гімназія 18, 10-М

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Томащук Людмила Іллівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Усім привіт, я Софія і я розповім про війну в Україні та про те, як вона вплинула на мою сім'ю.

Розпочалося все з того, що ми з мамою прокинулися від сильного вибуху й подумали, що підірвали машину, адже в нас у районі  таке часто буває. Пізніше пролунав ще один вибух, а потім над нашим будинком пролетів літак, саме тоді ми зрозуміли, що почалася війна. Я дуже плакала, а матуся ходила вся «на нервах», бо тато був у Києві на роботі й ледве встиг на останню маршрутку до нашого міста, тому, щоб заспокоїти мене, мама відправила у ванну привести себе в порядок. Потім моя мамуля розбудила брата, батько приїхав додому, ми зібрали речі та поїхали до бабусі в село, адже там було безпечніше.

Уже майже сім місяців я, мама та мій молодший братик із собакою живемо в Чехії, ми поїхали через декілька днів після повномасштабної війни. Це було дуже важко і морально, і фізично. Ми сім разів увечері на вокзалі вибігали на перон, коли оголошували потяг на який хотіли потрапити.

Коли всі бігли до вагонів починалася Повітряна тривога, і доводилося під сирену чекати його прибуття, і жоден не відчинив двері, бо вони були повністю заповнені людьми. Це продовжувалося до сьомої години ранку поки знову не оголосили про прибуття нашого потягу. Усі були дуже раді, коли в один вагон відчинили двері й ми змогли поїхати з міста, наше щастя неможливо було передати словами. Ми прибули до Львова пізно ввечері та переночували в маминої сестри. Потім довелося рано встати і їхати до кордона з Польщею. Дванадцять годин пішки переходили кордон, усі дуже втомилися, особливо собака. Потім сіли в автобус, і нас привезли у центр, облаштований для біженців, де привітно зустріли поляки, які нагодували й знайшли місце де нам переночувати.

Ви не уявляєте, як було класно після такої довгої дороги поїсти теплої їжі та десь поспати й не важливо, що нам довелося спати на розкладачках. Наступного ранку з Польщі потягом поїхали до Чехії де тепер і мешкаємо.  Усією нашою маленькою сім’єю сумуємо за татом і чекаємо мирного, спокійного часу, щоб повернутися додому. Ми досі не розуміємо, як росіяни можуть так знущатися  над нашими людьми та містами.

Я впевнена, що всі люди, як і я, чекають миру, адже тоді можна буде повернутися у свою затишну домівку та побачити всіх рідних, за якими так сумували, і, найголовніше, почути нашу солов'їну мову.

Слава Україні!