Глущенко Діана Сергіївна, 17 років, Фаховий коледж «Універсум» Київського університету імені Бориса Грінченка

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Груздьова Олена Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ніхто не очікував, що зима в цьому році буде настільки холодною – не тільки для тіла, а й для серця. Життя кожної людини в Україні розділилося на «до» та «після». Туманне майбутнє нависало та й досі нависає над невинними людьми, які щодня страждають від жорстокості ворога.

З початком повномасштабного вторгнення в Києві було чутно вибухи. Я злякалася не на жарт, почала збирати найнеобхідніші речі. Мама теж дуже хвилювалась. Вона казала, що потрібно негайно виїжджати у Львівську область чи навіть за кордон, бо там безпечніше, але все ж ми вирішили зачекати. Новини з кожним днем ставали гіршими, люди покидали свої домівки і їхали в інші країни. Згодом моя сім’я виїхала з Києва в невеличке село, де жили мої бабуся з дідусем. Я була пригнічена, оскільки покидати свою оселю, в якій виросла, мені взагалі не хотілося. Навіть усвідомлення того, що я можу більше не повернутись додому, вбивало холодним ножем зсередини. Але в такій ситуації вибір очевидний. Життя – понад усе.

Коли родина опинилась у відносній безпеці, то всі трохи заспокоїлись. У будинку бабусі й дідуся достатньо вільного місця, тож нам не довелось сперечатися через незручності. Відчуття безпеки окрилює і надає сил. Та темрява знаходить найменші кутки, аби поширюватись, заповнювати весь простір, нести смерть і кров за собою. Через декілька днів ми почули постріли зброї. Жах повернувся і накрив ще більшою хвилею, ніж до того. Нестерпне усвідомлення, яке прийшло у той момент: загін ворога наближається.

Він розташовувався недалеко від села, але не наступав. Кожної ночі, прокидаючись від звуків вибухів, вся родина ховалась у погріб, сподіваючись, що нас омине трагічний кінець. Мати велику, дружню сім'ю – це бути разом, підтримувати одне одного, заспокоювати, оберігати, обіймати, особливо коли розумієш, що це може бути останній день.

Ось так я провела майже три місяці, а коли зникла електроенергія і мобільний зв’язок, то взагалі стало нестерпно. Але сподіватись на краще можна завжди. Мені бабуся казала ще в дитинстві: «Кожен обирає свій шлях, та тільки від нього самого залежить, яким він буде: короткий і тернистий, чи світлий і всіяний маками». В душі я вірила, що все закінчиться добре – так і сталось. Наші хоробрі воїни звільнили окраїни села, проте заплатили велику ціну. Багато людей померло, а їхні тіла так і не були поховані належним чином. Вони віддали свої життя рідній землі й вона їх прийняла.

Повертаючись до Києва, я бачила наслідки безжальних руйнувань. Частини будинків, випалена природа, залишена техніка – усе було незнайомим. Наче потрапила в інший світ і не можу збагнути, де це я. Все таке звичне, нормальне і знане стало до болю чужим. Довго не могла повірити, чи справді їду додому.

Розповім, які зміни відбулися в моєму житті. Щодо сирен і бомбосховищ я промовчу, оскільки всі знають правило не ігнорувати їх. Окрім цього, я пізнала відчуття «звикання». Воно лякає, бо жодна людина не повинна звикати до війни. Смерть стежить за нами і ти ніколи не знаєш, як діяти далі.

Порівнюючи початок війни із сьогоденням, можу з впевненістю сказати, що українці – велична нація. Ніхто на Землі не виборює свободу так, як ми. Нашу злагодженість, єдність і любов до Батьківщини побачив увесь світ. Російські війська тікали з поля бою, підібгавши хвости. Збройні Сили України кожну хвилину оберігають життя тисячі людей, рятують ранених, пам’ятають про загиблих. Навіть цивільне населення, не знаючи як битись, захищають свою країну.

Пройде рік, два, десять, двадцять, або й сто років, проте наша Батьківщина отримає свою волю. І ніякий ворог не заволодіє тим, що йому не належить. Завіса впаде перед очима сліпих і мир настане на звільненій землі. Я з гордістю можу сказати: Україна – мій дім, який має душу – українців, має серце - свободу.