Башаровська Віра, 9 клас, Кам'янський спеціалізований заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів "Інтелект" Кам'янської селищної ради Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тихомирова Ольга Владиславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє ім’я Віра. Я зі звичайної родини. До війни мирно жила у селищі Кам’янка Пологівського району Запорізької області. Та ось настало злощасне 24 лютого 2022 року. Звідусіль лунало те страшне слово «війна». Як тільки я почула цю  новину, нічого не зрозуміла і не вірила, та, як не прикро було визнавати,  то була правда. На ранок новина підтвердилася страшним гуркотом величезних колон російської техніки, а в групі  Telegram з'явилося повідомлення: «Сьогодні не йдіть до школи».

Пам’ятаю, як після цього я сиділа за столом у своїй кімнати і відсторонено дивилася у вікно, а в голову напрошувалися різні думки: «Що з нами буде?», «Яка то вона, ця війна і що взагалі відбувається?».

Звісно, у мене, дівчинки 12 років на початку 2022 року, не було відповідей на ці складні питання, про те, що робити і як жити далі  я, звісно ж, теж уявлення не мала. Мене постійно турбувало таке відчуття, неначе повинно статися щось ще жахливіше. І це таки сталося - наше селище окупували загарбники. Оскільки географічно Кам’янка розташована на приблизно однаковій відстані між Маріуполем, Бердянськом і Запоріжжям, тому усі ворожі сили переганяли свою техніку коло нашого двору. Наш дім знаходився в центрі, тому я з острахом спостерігала за тим, як важкі російські танки, бронемашини, гармати прямували на Запоріжжя чи Маріуполь.

Це виглядало жахливо і тривожно, особливо, коли вони зупинялися прямо біля нашого двору.

Селище все більше і більше заглиблювалося у сірі непролазні хащі смутку і жалю. Місцеві жителі поступово кидали свої домівки і їхали на підконтрольну Україні територію, або навіть за кордон, а вулиці і  будинки ще більше заповнювалися російськими та чеченськими солдатами. Вони поводилися нахабно і зухвало - могли просто заради розваги погрожувати своєю зброєю звичайним мирним людям, які зазвичай виходили на вулиці лише за хлібом. Звісно, ніхто не міг дорікнути їм за жорстокість чи звірства, вони часто проводили обшуки, обстріли і навіть сутички поміж своїх. Переховуючись у підвалі, я могла перебувати в ньому цілими днями і ночами.

Усе це відбувалося наприкінці зими та на початку весни, тому було ще дуже холодно і ночами не можна було заснути, бо холод просто не давав цього зробити.

Через вибухи, які  лунали довкола та навіть із віддалених міст, страшно було навіть голосно дихати, бо всі прислухалися, куди летить та чи інша ракета. Також була запроваджена комендантська година, під час якої після 14:00 було заборонено виходити на вулицю. А коли сутеніло, усі вимикали світло і боялися навіть портативні світильники світити чи свічки, бо існувала загроза обстрілу.

Дуже важко було на початку, бо певний період не було ні світла, ні води, ні зв’язку. У перші ж дні усі промислові та торгівельні точки зачинилися.

А якщо десь якась крамниця була відчинена, то продуктів майже не було, а продавали лише хліб і той по одній хлібині у руки.  Пам’ятаю, як фермер привозив молоко і роздавав людям безкоштовно, а молоковози з навколишніх сіл зупиняли на блок-постах і змушували виливати молоко на землю. Пізніше, окупанти і тим фермерам заборонили приїжджати, а за непослух розстрілювали транспорт, на якому привозили молоко. Хоч це і відбувалося тільки у перші дні, було одразу зрозуміло – далі краще не буде. Тим паче, на той час я уже усвідомлювала, коли почали шукати бійців територіальної оборони та поліцейських, життя нам не буде, бо мій брат у свій час брав участь у боях у 2014 році під Донецьком, тому ми були під загрозою. І хто знає, на що здатні ті окупанти.

Ми прийняли важке рішення - виїжджати. На щастя, були знайомі люди – подружня пара, то, коли їхали, забрали нас із собою. Моя мама віруюча людина, тож ми сподівалися, що щира віра та інші милосердні люди нам допоможуть. Так і сталося.

Березень 2022 – я, мама а також бабуся їдемо світ за очі, у пошуках втрачених надій, сподівань та мирного життя. Дорога була, звісно, не проста, так як не було зеленого коридору. Їхали ми машина за машиною - були люди, які теж хотіли виїхати. Не можу собі зараз уявити, як я пережила ті моменти. Пам’ятаю глибокий страх і відчай, смуток і жаль. До сих пір здригаюся вночі, коли сняться блок-пости, як нас зупиняли російські військові, змушували виходити з машини, ретельно перевіряли наші речі. В голові було тільки одне «пропустять, чи ні». Одна деталь мене дуже шокувала, коли ми проїжджали через місто Пологи, усі люди були з білими стрічками на рукавах. Це означало, що ти мирний житель, не військовий. Без стрічки не можна було вийти на вулицю, бо одразу тебе б вважали загрозою.

Звісно, доки їхали, я бачила людей, які пішки йшли з нашого краю, ішли з дітьми, літніми батьками та невеликими пожитками. Вони відчайдушно хотіли втекти з цього пекла.

Дорога від нашого селища до Запоріжжя тривала цілий день, з 9:00 до 16:00 години. Ці ГОДИНИ тягнулися так повільно і були чимось моторошним і невимовно болючим, бо на шляху ми чули і бачили вибухи, щогодини відбувалися обстріли цієї території, а дорога і узбіччя були заміновані. На запорізькому блокпості прямо перед нашою колоною збили ракету, а уламки шелестіли у повітрі. Був такий шум, здавалося, що ми всі згинули. Але, все ж, ми змогли доїхати цілими і неушкодженими. Запоріжжям довго помилуватися не встигла, так як майже одразу нас посадили у потяг, який їхав у Ковель. Поїздка до Ковеля була майже спокійною, тільки потяг раз поз раз зупинявся під час обстрілів.

Дуже вразило мене те, шо всі люди у потязі допомагали один одному. Наш вагон був повністю заповнений дітьми, тому навіть провідники допомагали, чим могли.

Хочеться сказати, що коли почалася війна: чеченські та російські солдати, купа ворожої техніки, наш вдалий переїзд, весь цей час я не могла сприймати все це як реальність, а була, неначе сновида уві сні. Думаю, що так у мене проявлявся шоковий стан, від якого я «відходила» ще дуже довго. Як тільки ми приїхали, наші віруючі друзі допомогли нам с житлом, і взагалі давали першу допомогу. Я швидко звиклася з новим місцем, і життя тут, у Волинській області, було більш менш спокійне. Чому більш менш?

Як не крути, а від війни не втечеш, усе настільки спокійно не може бути. У місті постійно лунають повітряні тривоги і це не дивно, бо поряд кордон з Білорусією.

І хоч тут немає того пекла, з якого ми вибралися, та життя теж не спокійне. Найважче миритися з тим, що ворожі ракети дістають і до цих віддалених регіонів, сподіваючись, вивести з ладу енергетику, вони постійно обстрілюють підприємства. Через це почастішали випадки від’єднання світла, а разом з тим Інтернету і зв’язку. Та найжахливіше те, що під час обстрілів, гинуть люди. Добре, що це буває не так часто. І українські військові, пошана їм і повага, дуже вправно виконують свою роботу, оберігають нас і захищають, тому майже завжди готові до нападу.

Звісно, я розумію, що зараз усім нелегко живеться, але пам’ятаймо – те, що ми можемо сьогодні зробити – це жити, допомагати один одному, підтримувати рідних і українську армію та сподіватися на скорішу Перемогу.

Адже ми – не просто український народ, ми – незламна сила, люди, які можуть перебороти усе, витримати будь-які поневіряння, для того, щоб потім зі щемом у серці повернутися до рідних домівок. Ми обов’язково будемо жити щасливо, якщо за всі тисячу днів війни ми не втратили свою людяність, доброту і милосердя, то і надалі залишимося такими. Саме тому ми – не переможні! Слава Україні!