Рибчинська Ольга, вчитель, Херсонський заклад дошкільної освіти №12 Херсонської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів це так багато, ми усвідомлюємо це тільки зараз. До повномасштабного вторгнення 1000 днів було як щось буденне, швидкоплинне. Ми жили своє найкраще життя і не цінували того що маємо. Але війна змінює все: думки, уявлення, підходи, а найголовніше - свідомість.

1000 днів тому жила своє чудове життя у одному із затишних районів рідного Херсону. Ми з чоловіком планували майбутнє, я працювала у дитячому садку, а він у телецентрі.

Ви знаєте як чудово працювати у дитячому садку? Діти це радість, енергія, їхні посмішки зігрівають,  емоції дають натхнення, велике щастя працювати з дітьми офлайн, мати змогу обійняти їх, спілкуватися, гратися і відкривати їм цілий світ. Ми тепер працюємо віддалено, але так хочеться до рідного садочка, чути веселий сміх малюків. 1000 днів тому я рухалась до здійснення своїх мрій, була майже готова моя авторська збірка розповідей для дошкільнят. Я її випустила під Новий рік 2023 перебуваючи у Кіровоградській області, але не надрукувала, так як це повинно бути і діти не тримали її у руках.

1000 днів тому я мала можливість поїхати до рідного містечка Каховка, куди всі колись їхали на Таврійські ігри. Багатьом моє рідне місто запам'яталося цим, а мені знайомий кожен кутик.

Я згадую кожну вуличку, кущик, рідний батьківський дім. Наразі він пустий, розграбований, з вибитими вікнами, і стелею, яка впала. Проте, я мрію туди повернутися, адже той дім наша з сестрою душа, місце нашої сили.

Отже 1000 днів тому я прокинулася від дзвінка колеги, яка повідомила, що розпочалася війна. Перші дні сповнені страху за себе і близьких, постійні дзвінки та повідомлення. Потім настав період злості від того що твоє місто у тебе на очах захоплюють, а ти нічого не можеш зробити. Це усвідомлення важке і болісне. Щоб тамувати той біль я постійно писала вірші, сповнені надії та віри, з прокльонами до окупантів. Викладала їх у соціальні мережі, а також адмініструвала поетичну спільноту у інстаграмі, де інші поети ділилися своєю творчістю. Період окупації змінив мою свідомість назавжди.

Окупація - розставила все на свої місця. Спочатку ми чекали коли нас звільнять, а потім вирішили поїхати, адже ситуація з окупантами з кожним днем загострювалась.

У липні 2022 ми виїхали до Кіровоградської області. Дорога не була легкою, ми стояли у колоні і очікували виїзду 5 днів під палючим сонцем. На шляху трапилися чудові люди, які дали нам ночліг. У Кіровоградській області ми змогли видихнути і відчути ту свободу, яку відчували все своє життя до окупації. Незвичними були ціни, доступність товарів, відсутність ворожих блокпостів. Ми жили разом із моєю сестрою та її дітками у будинку, який придбав її чоловік, військовий. Побут облаштовували всі разом. Чудові люди нам зустрілися і тут, які стали для нас рідними пані Оксана та її діти допомагали нам всім чим могли.

Їхнє щире серце і відкрита душа відгукувалися на всі наші питання. Завдяки їм ми маємо більшість із того що є наразі: меблі, посуд, одяг, техніка.

Відразу як ми виїхали я почала займатися допомогою військовим, зараз ми робимо це втрьох я з чоловіком і моя сестра: виготовляємо окопні свічки, в'яжемо шкарпетки, збираємо і купуємо тактичні навушники, павербанки, сушкар, старшінки, зарядну станцію та інше.

Саме тут у мальовничому селі Олександрівка у Кіровоградській області ми вирішили взяти шлюб, серед колись чужих людей ми стали щасливою сім'єю.

Мої 1000 днів війни були різними, я вигоріла і почалися нервові зриви, я стала дружиною, пережила завмерлу вагітність, я стала упевненою в собі та почала приймати себе такою як є, тепер я знаю, як це бути волонтером, як надихати людей на добрі вчинки, знаю свої бажання і буду здійснювати їх, знаю що можу більше, знаю, що більше може кожен з нас, знаю що Україна вистоїть та переможе.