Углік Поліна, Красноградський ліцей №1 імені О. І. Копиленка Красноградської міської ради, 11 клас
Вчитель, що надихнув на написання есе — Ващенко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Наша перемога – це перемога нашої ідеї,
повне її здійснення. Наш обов’язок – зробити самим
найбільше, скільки стане наших сил, одночасно
докласти старань, щоб і інші робили якнайбільше!
Степан Бандера

Війна… Слово, яке ми багато разів чули на уроках історії, у розповідях бабусь та дідусів, зустрічали у книжках. Воно здавалося таким далеким, примарним, залишеним у минулому. А зараз воно лунає всюди. Без нього не обходиться жодна розмова. Воно злітає навіть з уст дітей.

Раніше я й подумати не могла, що з нами може таке статися. Світ досяг неймовірного прогресу і продовжує розвиватися. Люди постійно роблять нові відкриття та створюють винаходи, які полегшують усім життя. У наш час, як ніколи, поважають права людини, панує гуманізм та толерантність, ми можемо відкрито висловлювати свої думки.

То чому зараз українці змушені терпіти ворожу агресію? Чому ми змушені щодня боятися за своє життя?

24 лютого – день, який розділив моє життя, як і життя всіх українців, на до та після. Усі плани, які я будувала, усі мрії, які я плекала, довелося відкласти на потім. Усі проблеми, які мене турбували, втратили своє значення. Єдине питання, яке мене хвилювало, – «Чи буде завтра?». Складно було повірити, що в сучасному світі ще є місце війні. Здавалося, що все це просто страшний сон, який рано чи пізно закінчиться. Але вже тисячу днів моя країна переживає одну з найтрагічніших сторінок новітньої історії.

Пам’ятаю розповіді своєї прабабусі, яка в період Другої світової війни була підлітком. Мені було моторошно її слухати, не вірилося, що це не казка, що все це відбувалося насправді.

Вона розповідала про те, як їй з братом, ще зовсім дітям, довелося самим перетнути всю країну, щоб зберегти свої життя.

«Дуже страшно було тоді. Мені було близько дванадцяти років, коли мати зі сльозами на очах посадила нас на потяг до Дніпра. Нам траплялися різні люди: одні дали нам одяг і нагодували, інші обікрали, забрали все, що ми мали. Було складно знайти притулок у чужім краї. Брата забрали в армію, а мене прихистила одна жінка, щоб я доглядала її маленьку дитину. У чужому будинку, серед чужих людей я жила в постійному страху за себе, за брата, за матір, яка лишилася вдома.

Сподіваюся, такого більше ніколи не буде, і діти не відчуватимуть того, що пережила я», – з болем згадувала прабабуся.

Я дуже сумую за нею, але й радію, що вона не застала того, що відбувається зараз. Вона вірила, що люди стали добрішими та розумнішими, але її сподівання не виправдалися. Знову йде війна. Знову руйнуються цілі міста, гинуть цілі сім'ї. Знову тисячі людей змушені покинути свій рідний край, як колись моя прабабуся. Знову українці проливають кров у боротьбі за право на існування. А поки ми власними силами боремося за мирне життя, решта світу спостерігає за цим, наче за черговим голлівудським блокбастером.

Але ми не здаємося. Мільйони українців стали на захист своєї країни. Мільйони чоловіків та жінок готові віддати своє життя за свободу та мир в Україні. Хто не пішов воювати на фронт, той робить усе можливе в тилу. Кожен намагається зробити свій внесок на шляху до перемоги.

У нашій школі час від часу проходять благодійні ярмарки. Танцювальний колектив «Крапелька», учасницею якого я є, влаштовує благодійні концерти, завдяки яким не тільки збирає кошти на допомогу ЗСУ, а й популяризує українські народні танці. Я беру участь у багатьох благодійних акціях, які часто проходять в моєму місті, плету маскувальні сітки, виготовляю окопні свічки, доначу зі своїх кишенькових грошей.

Ми почали більше цінувати свою національну ідентичність, пишатися тим, що ми – українці, популяризувати українські символи, мистецтво, традиції.

У цій важкій ситуації ми не лише не опустили рук, а й ще більше згуртувалися і зрозуміли, що ми – велика родина, яка прагне одного – миру.

Ми не той народ, що починає війни.
Ми не звикли перші брати зброю.
Ми той народ, що бореться за правду
І хоче, щоб країна була вільна.