Дачковська Юлія, Жванецький ліцей, 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Язловіцька Надія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Одного разу я прокинулася, і начебто це був звичайний ранок, як завжди, я знала, що сестри мають вже бути в школі на навчанні, а батьки — вдома, але все було не так. Наскільки я пам'ятаю, за день до цього я ще хворіла, та знала, що маю йти до сімейного лікаря в четвер 24 лютого.

Отже, цього дня я прокинулась через телевізор, по якому йшли новини про те, що коїться в країні, і також через повідомлення від вчителя математики — це було посилання на онлайн-урок.

Як пам'ятаю, на той момент я ще не розуміла, чому урок онлайн, хоча заняття мали проводитись у школі, в очному режимі. Сестри сиділи в залі та чекали мене, щоб відвести до лікаря. Після цього дня у школі приблизно місяць не було уроків.

У перші дні повномасштабної війни було дуже страшно. Я боялася за своїх рідних, знайомих та домашніх улюбленців більше, ніж за себе.

Тому що вони для мене є найважливіші в житті. Коли починалася тривога, нам дзвонили знайомі батьків та двоюрідна сестра з міста, тому що в нашому селі не було сирени для сповіщення про повітряну тривогу. Під час тривоги ми дуже швидко бігли в підвал, щоб встигнути врятуватись, якщо, не дай Бог, прилетить. Також ми не забували про наших улюбленців — їх також брали із собою в укриття.

Ми кожен день молилися, щоб цей жах закінчився, коли бачили, що робиться по всій країні, скільки людей, тварин та будівель постраждали від війни.

Усі ці дні попри складнощі я продовжувала вчитися, спілкуватися з знайомими, зростати. На 10-й місяць війни я пішла на курси з англійської мови, щоб вдосконалити свої знання з цього предмету, і знайшла там класну подругу з Донецької області. Вона мені розповідала, як виїхала звідти та як її життя змінилося від початку повномасштабної війни.

Відтоді, як вона переїхала в нашу область, вона повністю перейшла на українську мову, почала більше цікавитися українською народністю, історією, поетами, письменниками та їхньою творчістю.

До того ж підтримує усі військові фонди та збори. Я нею дуже пишаюся та надихаюсь, тому що для мене це справжній патріот України — і таких важко знайти.

Але найбільше я пишаюся та надихаюсь своєю старшою сестрою, бо вона не тільки підтримує фонди та збори для наших військових, а й створює їх. Я ще з самого початку хотіла й хочу бути такою, як вони, і старанно йду до цієї мети.

Наприклад, минулої осені та зими я пекла яблучні пироги на полігон нашим військовим. Мені подобалося допомагати їм тим, на що здатна в цей момент, але я не стою на місці.

Я планую в майбутньому створити акцію, де я та інші небайдужі люди зможемо створити безкоштовні реабілітаційні центри для постраждалих людей та тварин. Я дійшла до такої думки, коли побачила в соцмережах, як інші люди допомагають їм.

Я сподіваюсь, що таких людей, як моя подруга, старша сестра та я, буде більше — і ця війна нарешті закінчиться.