Хоменко Євгенія, 2 курс, ВСП «Фаховий коледж транспорту та комп’ютерних технологій Національного університету «Чернігівська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ющенко Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Берізка, яку посадили тато з мамою, коли я народилася, це більше, ніж просто дерево під вікном. Кожного літа тендітна білявка була свідком наших сімейних зібрань, коли велика дружна родина збиралася за столом святкувати мій день народження. Її тонкі гілки гойдалися в такт нашого сміху, її тінь укривала наші розмови, а кожне бажання, яке я загадувала під її кроною, здавалося, ставало частиною нашого з нею життя. Берізка - таємна моя подружка, яка розділяла зі мною найважливіші й найщасливіші миті життя. Я вже дев’ятикласниця… І тільки моя незрадлива подружка знає мою найпотаємнішу мрію - стати студенткою Коледжу транспорту та комп'ютерних технологій, щоб здобути професію програміста, ту саму, яка, на мою думку, є найпрестижнішою.

Але з 24 лютого 2022 року моє життя раптово змінилося. Замість того, щоб сидіти за партою й готуватися до ДПА, я сиджу в холодному погребі…

Моя береза стала мовчазним свідком війни, яка добралася й до мого Чернігова, змінюючи все довкола. Будинок, де я живу з родиною, розташований на околиці міста-героя, саме тієї околиці, через яку намагались увійти окупанти, щоб потрапити в серце нашої України. Уже 23 лютого 2022 року світ мого міста почав валитися, а відлік нескінченних днів холодного лютого сховався в сирий, темний і  холодний погреб.

У цю мить єдиним зв’язком із зовнішнім світом для мене стала щілина, крізь яку я бачила свою берізку.

Перші дні війни розтяглися у нескінченний потік страху й відчаю. Російські танки повзли вулицями, вибухи лунали зовсім поряд, а сусідські будинки один за одним перетворювалися на згарища. Чернігів, моє найкраще у світі місто, було зруйноване на 70%, і на цей раз мова йшла не тільки про фізичні руйнування. Життя стало боротьбою за виживання: без світла, без води, без теплої їжі майже місяць. І серед цього всього, посеред хаосу й руйнувань, моя берізка залишалася на місці. Ніби втішаючи мене, вона нашіптувала мені тиху казку, нагадуючи, що навіть серед жаху існує щось незламне.

Її тонкі гілки хиталися від вибухової хвилі, але вона не падала. Її біла кора, хоч і вицвіла від сажі й вогню, була символом надії. Вона стояла як мовчазний свідок подій.

Сьогодні моя подружка стоїть із відбитою верхівкою, її гілки вже не такі розлогі, як раніше, але вона жива. І, як і тоді, коли я дивиласяся на неї з погреба, вона продовжує нашіптувати мені казки. Казки про те, що навіть у найтемніші часи можна зберегти надію, що навіть після найжорстокішого шторму настає тиша, а після зими – завжди весна.

Березень 2022 року не забарився, але замість радісного пробудження природи приніс лише біль і страх.

Я ніколи не забуду того відчуття, коли серце стискалося від жаху, а кожен новий день міг стати останнім. Вибухи були всюди, а спалені будинки, яких я намагалася не бачити, стали частиною цього кошмару. Переправа через Десну стала нашим єдиним порятунком. Усі мости були підірвані, і єдиний шлях до порятунку пролягав під кулями. Волонтери організували човни, і ми з мамою та молодшою сестричкою потрапили на інший берег.

Страх паралізував мене. Кожен рух весла здавався боротьбою не лише з водою, а й з невідомістю, що чекала нас попереду.

Після всіх жахів війни, страху й втрати, думка про рідне місто, про наш будинок і мою берізку під вікном стала тією ниткою, яка тримала мене на плаву. Чернігів вистояв, попри всі випробування. У квітні, хоча я була далеко від дому, освітній процес було поновлено. До навчання онлайн долучилися усі мої однокласники із різних куточків країни та закордону. Радості не було меж – ми, рідні й знайомі обличчя, знову були разом, хоч і на екранах. Це повернуло надію, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.

Мрії здійснюються, навіть коли здається, що навколо лише хаос. Після всього, що сталося, я все ж вступила в омріяний коледж, який давно був моєю ціллю.

Сьогодні я повернулася до ритму життя, який ще зовсім недавно здавався далеким і недосяжним. Навчання в омріяному коледжі під звуки сирен стало новою реальністю. Коли сирени лунають, ми продовжуємо свою справу, спускаємося в укриття, не зупиняючи навчання. Це непросто, але кожен новий день – це крок до моєї мети. Разом із одногрупниками ми не просто навчаємося, а й активно допомагаємо нашим захисникам. Ми організовуємо волонтерські акції, такі як "Коробка тепла для захисника", збираємо необхідні речі, пишемо листи підтримки й відвідуємо важкопоранених бійців у Чернігівському шпиталі.

Це не тільки допомога – це частина нашої спільної боротьби, наш вклад у Перемогу. Кожен наш маленький жест наближає той день, коли країна знову заживе мирним життям.

Сьогодні, дивлячись на свою берізку під вікном, я відчуваю, що вона, як і я, пройшла через випробування й вистояла. Її верхівка пошкоджена, гілки не такі густі, але вона все ще стоїть, міцна й непохитна. Вона, як і я, пережила цей хаос, і тепер ми разом дивимося в майбутнє з надією.

Тепер я точно знаю, що навіть після найбільших втрат можна відродитися, стати сильнішим і мудрішим.

Моя пошкоджена берізка, яка свого часу втратила верхівку, не тільки вижила, а й помолоділа, стала вищою, наче тягнеться до світла й надії. Вона нашіптує мені про Перемогу, про майбутнє, яке чекає нас попереду, і про силу, що живе в кожній із нас. Я дивлюся на неї й розумію, що попри всі труднощі, попереду – нове життя, сповнене можливостей і мрій, які неодмінно здійсняться.