Цьомкало Надія, вчитель, ДНЗ "Бердянський ЦПТО"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

День 23.02.22 року нічим не відрізнявся від звичайних робочих буднів. Звичайні клопоти педагога на роботі з учнями, все як завжди.

Але розмова з дівчинкою Валею насторожила.

Адже вона напівсирота. Десь за тиждень тому почула панічні слова по телебаченню, що ніби ось-ось розпочнеться вторгнення «росії» на Україну, але не надавала цьому значення, новини як новини, до тих пір, поки не відбулася коротка розмова з дівчиною. Вона запитувала про вторгнення, про те, що може статися, дивлячись на мене своїми довірливими дитячими очима.

Хіба хтось міг подумати тоді про війну, про те, що може статися? Це не вкладалося в голові.

Я, звичайно, заспокоїла налякану дитину, що нема чого хвилюватися, що все буде добре,  як завжди. Але… О пів на четверту ранку двадцять четвертого лютого в  місті пролунало кілька вибухів – і я зрозуміла, що дуже помилялася. Згодом почалися ранкові дзвінки від учнів, батьків, родичів. Ніхто не хотів вірити, що почалося повномасштабне вторгнення росіян.

Панікувати не було коли, треба було швидко діяти - в гуртожитку проживало дуже багато дітей, за яких я відповідала як класний керівник. 

Усе швидко вирішили з адміністрацією, аби діти були в безпеці. Це був тільки початок.

А потім місяць невідомості, життя в окупації, зрада працівника з адміністрації освітнього закладу - і тижневий виїзд з окупованої території.

Коли все ж таки  дісталися до міста Запоріжжя, тільки тоді всі ми  зрозуміли, яка велика прірва між Україною та країною - агресором. Це стосується і виховання, і освіти, і людського відношення одне до одного.

Протягом семи днів було все: відчай, страх за дитину та чоловіка, за людей в колоні, молодих та літніх чоловіків, над якими знущалися морально та фізично, була і смерть серед літніх, хворих людей.

Усі їхали в нікуди, знаючи, що там, в Україні набагато краще, вільніше серед своїх, українців, ніж під російським чоботом. Хоча ми розуміли, що буде нелегко, тому що виїжджали всі з однією валізою на родину та більш не мали нічого. Тому довелося швидко адаптуватися до нових реалій життя: швидко вчитися дистанційній роботі, шукати житло та просто жити заради дітей.

Хто жив під обстрілами протягом трьох років в Запоріжжі, той зрозуміє, що це таке. Але не дивлячись ні на що, так склалося, що дуже багато спілкуємось до сих пір з військовими, допомагаємо чим можемо протягом трьох років: чи донатом при кожній можливості, чи зв’язаними шкарпетками в зимову пору року, чи гарячим обідом або пиріжками, чи звичайним людським, добрим словом у будівлі, де затишок і спокій. Якого іноді так не вистачає нашим хлопцім на передовій або після поранення.

Дуже тяжко на все це дивитись, спостерігати за нашими військовими, що випало на їх долю. Одним словом - «ВІЙНА». Клята, нерозбірлива, жорстока, непердбачувана. Скільки скалічених доль, ненароджених поколінь, вбитих…?

Дуже хочеться вірити, що все горе, яке пережили українці, наші міста, села,  цілі регіони, не будуть забуті та викреслені з людської пам’яті. Що все лихо кінець-кінцем скінчиться. Настане такий довгоочікуваний  мир на Україні. Де для людей усього світу не будуть пустими слова: МИР, ЛЮДЯНІСТЬ, ВЗАЄМОДОПОМОГА, ЖИТТЯ, СМЕРТЬ.

Вірю, що перемога буде за Україною, усі переселенці повернуться до рідної хати, хоч і зруйнованої, але своєї.

Що війна для кожної людини-це свого роду випробування, бо саме війна показала хто є хто. Хто є справжній українець, патріот, чи зрадник? Маю надію, що в недалекому майбутньому побудуємо нову, вільну, незалежну державу, тому що по -іншому не може бути з нашим непереможним, сильним українським духом та витримкою, з нашим українськими людьми, нашими мужніми та хоробрими захисниками.