Робота Любов, вчитель, Кременчуцька гімназія №21 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя складається з тисяч моментів, але є такі, що залишають незабутній слід і змінюють усе.

Ліна Костенко стверджує, що кожен момент є цінним:
«Життя іде і все без коректур.
І як напишеш, так уже і буде.»

Ці рядки нагадують нам: кожна мить у житті – унікальна, її не можна змінити чи переписати. Саме тому важливо проживати кожен день свідомо, з добром і гідністю.

У кожного з нас є внутрішня сила змінювати світ навколо – через добрі вчинки, підтримку, співчуття. Для мене таким моментом стала історія допомоги, яка показала, наскільки людська підтримка здатна змінити реальність і подарувати надію. Повномасштабне вторгнення рф на територію нашої незалежної України почалося раптово й перевернуло життя всього українського народу:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Повномасштабне вторгнення перевернуло життя всієї України.

Мешканці нашого зеленого, квітучого Кременчука прокинулись від сирен і тривоги. Хтось тікав із міста, хтось стояв у чергах до військкоматів. Паніка, страх і невизначеність стали нашою новою реальністю.

Ці моменти закарбувалися в пам’яті й вилилися у вірш, рядки якого самі лягали на папір:

Рано-уранці, поки ще всі спали,
В небо ворожі ракети злітали.
Страх переповнив дитячії очі –
Жоден мольфар такий жах не пророчив.
Жах затягнувся – йшли дні, тепер роки.
Кожен, хто міг, вже пустився навтьоки.
Хтось завмирав, інший лиш прокидався,
Волю в кулак і на бій піднімався.
Діти позаду, позаду батьки –
Ворогу треба робити пастки.
Був невійськовим, та воїном став,
Страх свій забув, вгору прапор підняв.
Люди змінились – і діти, й старі,
Землю накрили війни тягарі.
Нам не забути жах перших хвилин –
Лиш перемога – наш вихід один.

І справді, страх і жах перших днів важко забути – як і той день, коли вперше на порозі нашого закладу з’явилися внутрішньо переміщені особи: люди, яких війна вигнала з рідної домівки.

Спочатку нас охопило відчуття безпорадності: як розмістити, чим нагодувати, як полегшити біль, що світився в очах тих, хто залишив усе й поїхав у невідомість, рятуючи дітей і власні життя.

Але дуже швидко почали відбуватись справжні дива людяності. Колеги, знайомі й навіть незнайомці приносили теплий одяг, продукти, медикаменти, дитячі іграшки. Варили вареники на сотню людей, купували шкарпетки, везли мішками борошно, картоплю, цукерки, печиво  і все необхідне. Представники організації «Інша жінка» постачали картоплю, м’ясні продукти, олію.

Так ми протрималися майже рік.

Те, що вчора здавалося зайвим, сьогодні ставало життєво важливим. Ми згуртувалися, як одна родина, і зрозуміли: допомагати – це не подвиг, це поклик серця.

Серед нових мешканців було багато людей з Донецької, Луганської, Харківської областей. Вони не вимагали нічого зайвого – їм просто хотілося забути жах війни.

Ми знайомилися, зараховували дітей до нашого закладу освіти, залучали нових "родичів" до спільної роботи. Пам’ятаємо майже всіх, особливо тих, хто оселився першими.

Запам’яталася одна родина з Волновахи – три покоління, які за одну мить залишилися без будинку, квартири, без усього, що було дорогим серцю. Донька Раї та Станіслава – дитина з інвалідністю, онучка також мала вади слуху, а зять Олег не міг змиритися з тим, що втратив роботу, дім, друзів.

Та ця сім’я згуртувалася навколо Раїси – жінки з ніжним голосом і незламним духом.

Вона стала опорою для всіх. Вони втратили все, – але не втратили віру в добро.

Раїса не тільки шукала можливості допомагати іншим, а й надихала нас.  Якось вона сказала: «Допомагати – це як дихати. Якщо ти ще можеш дихати – ти  ще можеш рятувати когось».

Ці слова залишилися зі мною назавжди. Згодом донька  жінки з родиною виїхала до Норвегії, а Раїса з чоловіком залишилися у Кременчуці. Нині вони мешкають у гуртожитку медичного коледжу, де за сприяння міської влади зробили ремонт. Ми продовжуємо спілкуватися, сім’я часто навідується до нас – особливо до Саду Перемоги, який ми разом висадили весною 2023 року.

Її історія стала для мене світлом у найтемніші часи. Я зрозуміла: сила допомоги – не в грошах і не в масштабах, а в щирості й готовності простягти руку в найпотрібніший момент. Саме такі миті змінюють не лише обставини, а й саму людину. Вони залишають глибокий, незабутній слід у серці.

Родина Олени і Віктора потрапила до нас із Краматорська. Віктор Якович усе життя пропрацював на НКМЗ газорізником, а його дружина – маленька, тендітна жінка з доброю посмішкою і великим серцем – електрозварником. Історія  кохання цих сильних духом людей почалася на рідному підприємстві (Ново Краматорському машинобудівному заводі), разом вони уже 43 роки, 30 квітня відзначили цю дату, але сила кохання не згасла: Олена в усьому підтримує свого Віктора, дбає про нього, адже важка праця залишила слід і відбилася на здоров’ї чоловіка. Олена Петрівна підтримала коханого, навіть тоді, коли він вирішив повернутися до рідного Краматорська.

Наша країна досі бореться, але ми вже інші.

Ми стали сильнішими, добрішими, уважнішими один до одного, хоча зустрічаються і ті, котрі, на жаль, радіють чужому болю, але таких небагато. А ми живемо за принципом: «Кожен новий день — це ще один шанс прожити його гідно, зробити добру справу, підтримати ближнього.»

Як писала Ліна Костенко: «Життя іде і все без коректур…» І нехай той слід, що залишимо після себе, буде світлим.