Юневич Карина, 16 років, НВК-ЗОШ I-III ступенів-ліцей, м. Добропілля
Есе «Один день»
…Теплий літній ранок 13 червня 2014 року. Звичайний будній день: я дев’ятирічна дівчинка збираюся на заняття з гімнастики, а мої батьки - на роботу. Визирнула у вікно – і, згадавши, що скоро їдемо на відпочинок до моря, радісно посміхнулася.
І раптом о восьмій двадцять мирне Добропілля здригнулося від обстрілу. Тієї миті я ще не усвідомлювала, що почалася війна. Скоро від дорослих я почую, що били з установки «Град», випущено двадцять шість снарядів, два з них влучено в овочесховище, де працює для нашої родини рідна та близька людина. Тяжко поранена дівчина, робітниця цього підприємства, загинув молодий хлопець…
Через збиті градами з дерев оберемки свіжого зеленого листя від літа враз повіяло холодом, а воно розплакалося над землею дощем. Від того дощу в очах моїх рідних забриніли сльози. А мене не полишала й не давала спокою думка, що все що завгодно може статися з моїм містом, рідними і найстрашніше - зі мною. Про відпочинок на морі, на той момент, я вже не мріяла. «Усі думки були про безпечне життя та мир», а особисті бажання відійшли на потім.
Бути дитиною в той час, коли йде війна, непросто. Усе, що відбувалося, долинало гучним звуками до наших осель та глибоко ранило серця. Мій мозок почав інакше сприймати дійсність.
Соцмережі рясніли повідомленнями: «колона бойовиків у складі двох бронетранспортерів, двох установок «Град» і декількох джипів під'їхала сьогодні вранці до «Глин Донбасу» в Мерцалове, саме з цього району з обох установок зробили кілька залпів у бік Добропілля…» Телевізійні новини також оповіщали, що одна з установок загорілася, не вистрілявши весь боєзапас; терористи спробували втекти, однак машину довелось залишити…
Тепер моя сестра не питала в мене про мої справи? Її хвилювало чи не бомбили поруч із Добропіллям, чи нічого не сталося в нашому місті? Ось такою стала реальність моя та моїх однолітків.
На щастя, у подальшому я чула лише віддалені постріли, які порушували вечірню тишу рідного Добропілля. Місто опинилося на якийсь час між двох вогнів: з одного боку – Слов’янськ, а з іншого – Донецьк. Довгий час жили очікуваннями, що не сьогодні-завтра війна прийде на наші вулиці. Проте цього не сталося. І в Добропілля почали їхати вимушені переселенці. У вересні 2014 року в моєму четвертому класі з’явилося одразу семеро хлопчиків і три дівчинки. Не всі затримувалися надовго. Одні поїхали далі, шукаючи кращої долі, інші поверталися додому, бо, мабуть, не все було так просто. Назавжди запам’ятала розповіді Валери з Авдіївки, який із бабусею довгий час мешкав у нашому гуртожитку й змушений був узимку лягати спати одягненим навіть у шапку.
Сім років війни! Виросло нове покоління дітей війни! Навіть ті, хто народилися й жили під звуками війни, тепер майже дорослі. У вересні минулого року ці діти пішли в перший клас. На жаль, дехто - до шкільних класів із закладеними мішками з піском вікнами.
І наші серця болять від того, що війна не припинилася, що з кожним роком конфлікт на сході України привертає дедалі менше уваги, особливо у світлі пандемії та нових соціальних катастроф, що люди звикли до інформаційних зведень із району ведення бойових дій, звикли, що майже щодня гинуть люди….
Утома від війни – це дуже страшна й небезпечна річ. А наразі немає жодних підстав вважати, що війна закінчиться або навіть з’являться передумови для її завершення. Невже насильство стало нормою для тисяч дітей, які мешкають у зоні конфлікту? Вони бачили війну своїми заплаканими очима, жили під обстрілами, були ізольованими від суспільства і своїх однолітків під час бойових дій. У багатьох тепер психологічні проблеми — замкнулися в собі, бояться військових та важкої техніки, часто вередують і мають погляд дорослої людини…
.png "Імена")
