Олійник Артем Сергійович, 14 років, Спеціалізована школа  I-III ступенів № 4, м. Добропілля

Есе "Один день"

Був сонячний літній ранок. Спав я солодко, наче після свята, хоча й була це звичайна неділя. Нічого мені тоді не снилося, а якщо й снилося, то вже не згадаю, що саме. Жодна жива істота не наважувалася порушити спокій, який ніби витав у повітрі й лагідно сповільнював плин часу. На жаль, початок ранку був затишшям перед бурею.                              

Раптом, крізь сон до мене долинув схвильований голос мами, розвіявши чари сну.

Першим, що я побачив, були налякані очі моєї матусі. За мить я почув свист снарядів, що пролітали у мене над головою (ми мешкали на п’ятому поверсі). Схопивши мене на руки, мама віднесла мене в безпечне місце і вкрила мене собою, захищаючи таким чином від небезпеки.

Бомби пролітали над нашим будинком, з гуркотом  розривалися десь поруч. З тих місць, де чутно було вибухи йшов дуже густий і чорний, як вугілля, дим.

Від страху я заплющив очі, але усвідомлював усе, що відбувалося навкруги. Я чітко чув крики людей, галас ніби тиснув на мене зусібіч. Припавши до підлоги, ми пролежали так деякий час. Снарядів було більше дюжини. Дивом жоден із них не влучив у наш будинок.  Того ранку я з жахом усвідомив, що почалася війна!

На щастя, через ці події мені довелося пройти лише раз у житті. На відміну від наших військових, які мало не щодня дивляться війні в очі. Це викликає в мене змішані почуття. Я пишаюся нашими солдатами, захоплююся їхнім героїзмом та відвагою, і водночас щиро ненавиджу ту, що змусила їх братися до зброї та неабияк ризикувати своїм життям.

Маю бажання звернутися до війни, без поваги, навіть з огидою.

Війно, ти - втілення зла й жорстокості! Наче суміш найстрашніших стихійних лих, ти несеш із собою тільки неоціненно величезні втрати... Згадай-но, як ти пролітала над країнами, знищуючи міста, убиваючи ні в чому не винних мешканців, розлучаючи чоловіків з дружинами, братів із сестрами, синів з їхніми матусями, часто назавжди.

Я знаю, що кажу, бо війна нахабно забрала моїх прародичів, скалічила життя моїх близьких та рідних. Хіба не можна було обійтися без жертв і кровопролиття, вирішити все мирним шляхом? Подумай, якщо ти це вмієш, про людей, яких ти згубила. Скільки дітей більше не побачать своїх батьків, скільки сімей не зможуть повернутися до своїх осель, скільки юнаків ніколи вже не закохаються.

Скажи, навіщо ти до нас прийшла? Може, ти отримуєш задоволення від жорстоких сутичок та моря крові? Невже ти думаєш, що від тебе немає ліків? Помиляєшся! Вони є, хоча ліки ці, на жаль, доводиться завойовувати зі сльозами на очах. Ім’я цим лікам - мир!

На мою думку, лад у світі залежить тільки від людей, від їхньої толерантності, взаєморозуміння, терпимості один до одного. Але недовіра до інших неначе посіяна в серцях кожного з нас. Приборкати в собі цю внутрішню ненависть, почати поважати людей, не дивлячись на те, що вони інакші, означає перемогти в собі війну.  

Наостанок хотілось би сказати, що добро і злагода потрібні не окремим людям, скажімо, учасникам цього конкурсу, а кожному з нас. Усі жадають мирного неба над головою. Оговтатися ж від наслідків минулих бойових дій та не починати нові вийде лише за умови, що людство схаменеться і припинить знищувати себе війнами! Отямтеся, люди! Заради дружби народів, миру у всьому світі та нашого майбутнього. Заради всього святого, отямтесь!