Клеймьонов Дмитро, 16 років, Гродівська ЗОШ І-ІІІ ст., смт.Гродівка

Есе «Один день…»

Мене звуть Дмитро, і сьогодні я згадую історію семирічної давнини, коли для мене почалася війна…

Тоді мені було 9 років. Вечір, ми граємо з хлопцями у футбол, галасуємо:

- Стій, передай пас!

- Лівіше, лівіше!

І раптом – тиша. Усі дивилися на небо, вечірнє небо, яке було в маленьких червоних вогниках. Ми з хлопцями подумали, що це мабуть якесь шоу у центрі міста й, розкривши рота, дивилися на ці вогники.

Коли прийшов додому, я розповів про це матусі. Вона здивувалася. Наступний день був звичайнісіньким, до одного моменту. Я сидів біля двору і почув звук літака. Над нашим містом часто пролітали літаки, але цей був не пасажирський. Він був красивим і водночас страшним, ще й таким гучним. Через деякий час я почув ще звук – це був вибух. В цю ж саму мить вимкнулось світло, з водогону зникла вода. З того самого дня я кожного разу бачив той літак і чув вибухи. З кожним днем вони були все ближче.

Настала осінь, ми з сестрою ходили до школи. Учнів стало набагато менше. У місті з’явилися не тільки літаки, а й танки, бронетранспортери, люди у формі зі зброєю в руках.

Я пам’ятаю урок фізичного виховання: тоді ми не здавали нормативи, а вчили план евакуації та правила поводження при артобстрілі. Час йшов, настав зимовий період, в моєму класі залишилося всього троє учнів. Під час уроку я глянув у вікно – раптом почався обстріл. Разом із вчителькою ми лягли під вікно. За нами в школу прибігла мама і ми швидко відправилися додому.

Дорогою я побачив дім, який потерпів від бомбардування. Він горів, його ніхто не міг погасити, бо не було води. Сніг багровів кров’ю, але у мене не було часу роздивлятися цю картину, бо треба було поспішати в безпечне місце. Матуся говорила, що це мабуть собачку поранило. Коли ми прибігли додому, то одразу спустилися у підвал. Саме там, цього дня, я зрозумів, що таке війна, а та кров не виходила у мене з голови, як кадри з фільму жахів.

Після цього випадку я подорослішав. Бачив, як люди стали жорстокими – кожен думав тільки про себе. Багато хто залишився без даху над головою, хтось став інвалідом, деякі загубили своїх близьких, діти ставали сиротами, люди впадали у відчай, і думали: «Чому це сталося саме зі мною?!!».

У таких умовах ми прожили 8 місяців, після чого були змушені переїхати, взявши з собою тільки документи. Так ми опинилися у Гродівці. Я змушений був почати все з чистого аркуша, і не тільки я – вся моя родина. Нелегко було знайти нових друзів, пристосуватися до нової місцевості, але тут немає війни, хоча вона нагадує про себе далеким відлунням пострілів та вибухів. Не дивлячись на це, тут безпечніше.

Мир для мене сьогодні – це коли твої близькі здорові і завжди поруч, коли не чуєш вибухи і свист ракет, коли у тебе є запаси провізії, світло, тепло та вода. Тепер я можу вільно навчатися, гуляти з друзями. А головне – планувати своє майбутнє, з вірою в те, що воно буде щасливим і мирним!