Мене звати Олена Миколаївна. Ніколи в житті не думали, що ми та діти будемо жити в такі часи, ми багато бачили горя. В часи окупації помер дід, не витримало серце, а швидка не виїхала, бо бомбили. Зараз повернулися до Харкова і теж кожен день прильоти, сидим без світла, та кожну ніч біжемо до ванни або в тамбур, саме страшно, що дитина до цього вже звикла, та вже сам дорослих будить йти до більш безпечного місця.

Перші дні війни ми застали у бабусі у Куп'янську, потім була окупація, усі дні ми бачили, як ворожі танки йшли містом, магазини не працювали, їсти було нічого, води та світла не було, було дуже страшно, бо не знали, що буде далі. Неділю ховалися у погребі, бо до хати в любий момент могли зайти окупанти. Нам вдалося виїхати до Харкова, через блокпости їхали та тряслись, бо попередню колону з людьми розстріляли.

Але в Харкові ми пережили ще гірше, з дитиною кожного дня спускалися до підвалів, та син захворів, ми вирішили залишитися вдома та в цю ніч самольоти обстріляли наші будинки, та потрапили недалеко у склад з боєприпасами, на голови нам летіла цегла та скло.

Перші взриви ми побачили у вікно, все горіло, ми нічого не розуміли, дитина дуже злякалася, але гірше було у Харкові. 

Найстаріший день, який ми ніколи не забудемо, це було у Харкові, ми ходили до бомбосховища у багатоповерхівці цілий тиждень, поки дитина не захворіла, чули як були автоматні черги за дверима, а коли захворів малий, ми залишилися вдома - у цю ніч над нашим домом літав ворожий літак та бомбив танкове училище поряд. Ми сіли та рахували, скільки скинуто бомб. На голови летіла цегла та скло, все було, наче туман, бо все це летіло на нас. Усю ніч взривалися снаряди... На ранок у дитини я помітила сиве волосся. 

Дитина після авіаудару стала замкнута, мовчазна. Мало спілкується з однолітками. Розмовляти став дуже бистро, нічого не зрозуміло.

Зараз дуже часто вимикають світло та воду, по 6 годин на добу, зараз з їжею усе гаразд, але спочатку не вистачало.