Ващенко Тетяна, вчитель, Комунальний заклад "Харківська гімназія №35 Харківської міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя- це ніби скибка хліба. Згодні? Тільки хліб у кожного свій, а значить, скибку теж відріже кожен свою. І за смаком, і за формою будуть різні скибки, як і ми з вами й наше життя. Споконвіків цінується хліб на  столі,  золоті руки , що вирощують його. Тільки той,  хто не любить землю свою, не вміє на ній працювати, може й скибку хліба сплюндрувати, розтоптати святе. Такі є наші сусіди, що всьому світу показали  бездушність і жорстокість.

Для них нічого немає святого, тому й скибка їхня мізерна, що кров'ю полита невинних людей. І будуть ще довго вони її їсти, нащадкам передавати, бо нема прощення катам.

А ми, а я? Хліб, скибка, вони є. Ні, та зима 2022 несла багато надій, планів… Хоч давно я вже пташка безкрила, що не живе, а проводжає дні, але то зовсім інша сторінка, зараз не те. Гірка була скибка хліба, навіть не так – його просто не було, а страх і розпач навпіл роздирав тебе: що робити, як жити? Усе йшло за воєнним часом: спочатку бомбосховок, бажання просто вижити. Пізніше, як усі, звикли, з’явилося відчуття обов’язку, відповідальності, робота допомогла зібратися докупи. Ти не просто вчителька, а така собі сильна людина, яка, попри тривоги, артобстріли, навчає, заспокоює, розповідає, намагається онлайн – навчання перетворити на казку, але це не завжди вдається.

Ось уже три роки, а біль і страх не відступають. Ви запитали про подію, що все змінила. Начебто відповіла, але їх багато. Ось остання  - це відро. Здивувала? Зараз поясню.

Я на вулицю вийшла, а з першого під’їзду йде старенька бабуся з цинковим відром, сміття несе. Ви їх, мабуть, і не пам’ятаєте, а ця жіночка, переселенка з-під розбомбленого села Харківської області. То цеберка ця, не просто посудина, частина її життя. Може, з колодязя воду витягувала нею, аби їсти зварити чоловіку й дітям, чи, може, використовувала його, як дійницю, і пахне воно досі молочком. Зрозуміли, що в душі все перевернулося, кричу, хто дав право ось так знущатися над нашими святими старенькими, яких відірвали від коріння, від землі, від колиски роду.

А тепер старість у квартирі чужій, а за вікном невелика діляночка, де вже кріп зеленіє. Чому цей нелюд має право нищити тих, хто все життя працював на святій землі!? Де знайти відповідь.

Ось тут  у нагоді  стануть слова Василя Симоненка:

Древній, обікрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрали твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.

Погодьтеся, що це про нас, про оту силу, яка може вирости тільки тоді, коли віддаєш, нехай і небагато, але постійно. Врода  мого народу справжня й непідробна. Це отой міцний дух, що живе в кожному харків’янину. Ти тепер помічаєш усе: чисті вулиці, старанність комунальних служб.

Я надихаюся нашими феями – двірничками, це чарівниці Попелюшки, які роблять двори красивими й затишними. У минулому році на клаптику пустої землі помідори посадили. Навіть урожай був! І так у всьому, і так кожен не опускає руки, як би клятий сусід не знущався над нами.

Зі мною завжди  скибка мого хліба, як й ота сила допомоги,  що міцними крилами вросла в мене. Болить? Плачу? Кричу? Живу, як усі,  у Харкові, де будять і заколисують тривоги, де працюють, навчаються, народжують найкращі люди у світі. Саме тут я відчуваю оту неймовірну силу допомоги й підтримки. Кожен день не схожий на інший,  бо свою скибку ділю на  частинки дітям, рідним,  колегам,  захисникам та захисницям. І знаю напевно, що скоро заколоситься хліб на нивах України й будемо гостей запашним короваєм зустрічати, ділитися скибкою.  Кожен своєю.