Слободяник Олександра, 10 клас, Юрківський ліцей Паланської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабій Олег Анатолійович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Саша, я – десятикласниця. Три роки тому ми з мамою покинули нашу затишну квартирку на околиці Чернігова і переїхали до гарного села, що знаходиться в самому серці України, неподалік славетної Умані. Три роки триває війна, а до цього ще був карантин, пов'язаний із ковідом. Правду кажучи, я втомилася від такого життя, хоча мені лише восени виповниться шістнадцять років. Я сиділа на лавці попереду ліцею, тримаючи в руках рюкзак, який сьогодні здавався важчим, ніж будь-коли. Ні, не через підручники - там лежала моя моральна втома.

Уроки, сварка з вчителем алгебри, невдало виконані тестові завдання, плюс ще ці повітряні тривоги, коли всі спішать до підвалу посеред уроку. Усе це накопичилось у мені, наче дощова чорна хмара, яку, слава Богу, ніхто не бачить.

-Привіт. Тобі чимось допомогти? - почула я трохи нерішучий голос за спиною. Я обернулася. Переді мною стояв Влад з паралельного класу. - Ні, дякую. Я просто відпочиваю. Він присів поруч. Не пішов, не засміявся. Ми мовчали кілька хвилин. Влад першим порушив тишу: - Знаєш, мені теж іноді хочеться сховатися від усього та всіх. Але коли ти бачиш, що хтось поруч так само пригнічений - то розумієш, що не ти один. А разом - вже легше. Хоч трохи, але легше. Віриш мені?

«О, то ти філософ!» - подумала я і посміхнулася.

Його щирі слова не вирішили всіх моїх проблем. Але вони ніби вмикнули світло в кімнаті, де постійно панувала темрява. Влад нічого від мене не вимагав, нічого не пропогував. Просто був поряд. Просто розмовляв зі мною. Просто був. Ми мовчки дивилися один одному в очі і посміхалися. - Дякую, що ти підійшов до мене, не пройшов стороною. - Але я хотів. Знаєш, допомога - це не завжди щось велике. Іноді просто бути біля когось. Інколи просто підтримати словом. Це теж важливо. - відповів хлопець.

Тепер ми зустрічаємося з Владом щодня і в розмовах навіть не помічаємо часу.

З того дня я почала зовсім по іншому дивитися на людей і на цей жорстокий світ. Люди навколо мене – це лише німі свідки мого життя, але вони всі можуть подарувати один одному щось надзвичайно цінне - підтримку. Але не бажають.

Одного разу, вже через кілька тижнів після знайомства з Владом, я побачила на коридорі нову ученицю нашого класу, яка переїхала до села із Запорозької області. Вона стояла на коридорі і вивчала план нашого ліцею. Вигляд у неї був розгублений.

Я згадала себе, коли вперше прийшла з мамою сюди. - Привіт. Може, провести тебе до класу? Показати школу? Мене звати Саша.

Вона здивовано підвела голову й відповіла: - А я – Леся. Ваша школа така велика, що я заблукала. - Не хвилюйся. Я перші дні теж ходила по школі з компасом і картою.

Ми розсміялися і весело побігли до рідного класу. І саме в ту мить я зрозуміла: допомога - це ланцюг. Хтось починає, хтось підхоплює, передає іншому. І саме так світ стає трохи світлішим та теплішим. Допомога - це надзвичайна сила, яка змінює не лише інших, а й тебе самого.