Ващенко Тетяна, вчитель, Комунальний заклад "Харківська гімназія № 35 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шляхи биті, широкі. А ще воєнні. На думку спадає чумацький. Чому ми завжди биті, може, тому, що кусаємось, захищаємося, аби бути на цій землі великим народом! Це відступ, а мову поведу про свій шлях тисячиденний.

Таких, як я, мільйони: жінка, мама, дружина, донечка, подруга, учителька. Така собі птаха, зранена життям, але продовжує бачити красу й вдячна за це.

Моє місто - це оте щасливе минуле, що втілене в щоденній праці  й жахливе сьогодення, де горять будинки, гаражі, автомобілі, гинуть люди, у шоці діти. "Схаменіться",- нікому говорити: нелюди не чують.

Постійно обіймаю свою подругу, яка заради України віддала найсвятіше - сина Антона. Злетів у небеса янголом герой з позивним Джаконда.

Тепер це назва чайної, про яку так мріяв хлопець. Вона в центрі міста, і чаї там виплекані руками матері героя, що ввібрали в себе всі духмяні аромати Слобожанщини.

Мій шлях - це Харків, рідний, такий зранений, але живий, бо герой.

Моя школа, яка на 90 відсотків зруйнована фашистами ще в березні 2022. Для них освіта - це ж головна зброя, бо свербить їм, що ми розумніша нація: знаємо рідну мову і їхню ( тепер не говорю принципово). А вони! Тут хочеться посміхнутися, хоча більше плачу, але для себе  я маю гарний девіз': "Не скигли". Можете теж ним користуватися - допомагає.

Тепер про шлях, про биту ракетами та КАБами душу,  про щоденний страх. Не буду кривити душею: третій рік - це важко й нестерпно боляче.

Моїй мамі 84 роки, вони з тіткою говорять, що народилися у війну й помруть теж. Я ж щаслива, що у свої 58 років ще донечка, а нещасна, що не завжди можу доїхати на Сумщину, бо сусід знищує геть усе. Як добре, що є мобільний зв'язок, він і на початку війни допомагав тримати нас - Харків, Лебедин, Суми, Підопригори.

На цей час - мовчить уранці телефон, значить усі живі й здорові, радієш.

А щоб повноцінно жити, треба вміти віддавати й ділитися. Це не просто слова, повірте. На початку цього кривавого шляху ми допомагали стареньким, які не могло вистояти в чергах гум.допомоги. Те, що літали бомби й ракети, не беру в розрахунок: " Не виїхали, залишилися, то працюйте!"

Наш колега став захисником, звичайний інтелігент, інтелектуал. Не зміг, пішов на фронт, замість ручки - автомат.

Ми всі, колеги й колежанки, випускники й випускниці, допомагали й підтримували, і зараз це робимо, бо після поранення важко було, але тримається Дмитро, уже знову дітей навчає, а ми поряд. А  наступне відгалудження  мого шляху -  робота  вчительки, "зорі світової".  Давно працюю, люблю дітей і свій предмет, завжди говорю, що викладаю найкращий. Здогадайтеся! Діти, наші квіти,  але  нажахані й перелякані, живуть у постійному стресі.

Зустріла одну маму, а вона з болем говорить, що не може собі пробачити, що третій рік синочки під тривоги засинають.Та праця вчителя - це не тільки знання, а ще приклад, розрада, тепле слово й віра в кожну дитину.

Не вистачає нашим учням та ученицям спілкування, ось уже й квадробери з'явилися. Задумалася, змирилася, бо через монітор не можу всього дати. Знаєте, яких гарних дівчат та хлопців я виховала: Україну на фронті захищають, волонтерять, працюють, пропагують українську культуру, мову.

Такий мій шлях, а йдучи, інколи думаю, чому якісь є половинчасті?  Чому? Інколи  це  бентежить, але знаходжу відповідь у нашого Пророка: "... Може, так і треба».  

Мабуть, і ви задумалися… Це не головне, бо більшість –  справжні українці, яких  ніякі зайди не змусять  рідний край не любити, за нього не боротися, а зброя в кожного своя.

Це я, зранена птаха з Харкова, але жива й вдячна великим людям, що мене захищають. А я, у свою чергу, живу й працюю так, щоб бути гідною подвига кожного захисника та захисниці.