Логвиненко Ольга, 9 клас, Науковий ліцей "Політ" при Обласному коледжі "Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка" Полтавської обласної ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старчик Анна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Борітеся - поборете,

Вам Бог помагає!

 За вас правда,

за вас слава,

І воля святая!

Т.Шевченко

24 лютого 2022 року - день, котрий змінив життя кожного українця. Війна, яка була на Сході, стала реальністю для всієї країни. За ці 1000 днів я пройшла власний шлях страждань, але водночас віри в нашу перемогу. Я жила безтурботне життя: ходила в школу, гуляла з друзями, багато часу проводила з родиною. Була звичайна середа: я прокинусь, пішла до школи, потім на танці, зробила домашнє завдання й пішла спати.

Але з 24 лютого 2022 року моє життя, як і життя всіх українців, змінилося назавжди.

Я прокинулася від дзвінків близьких мені людей, від того, що батьки збирали документи. Увімкнувши новини, не повірила, що це все відбувається зі мною, що це відбувається з моєю країною. Сподівалась, що це просто страшний сон, і ось-ось я прокинуся й далі буду жити безтурботне життя одинадцятирічної дівчинки. Пролунала перша тривога, і ми з батьками не знали, що робити, бо зовсім не були підготовлені: у нас не було запасів ні їжі, ні води, не було облаштованого укриття.

Продукти в магазинах було важко купити: усе подорожчало, та і розбирали їжу дуже швидко. Я не могла навіть заснути, бо в підвалі холодно й незатишно, а ще через стрес.

Пройшов тиждень, другий, спокійніше не ставало. Я читала новини, дивилася телевізор, чула постійні тривоги й від цього ставало ще гірше, і тато вирішив, що для нашої безпеки мені з мамою краще поїхати за кордон. Ми зібрали валізи за ніч і наступного дня сіли на потяг. Він був забитий людьми, у всіх був страх в очах, ніхто не знав, що робити. Ми вирішили їхати до Латвії, до знайомих.

Цей шлях був тяжким: у потязі, забитому людьми, було чутно вибухи, проте ми доїхали до Львова, хоч спокійніше не ставало.

Я ще почала дуже переживати за тата, який залишився вдома. Далі пішли шукати автобуси, а вони всі забиті, ми ледве втиснулися туди та доїхали до кордону, де людей було не менше, і після доби дороги вже стояли на кордоні, після якого нас зустрічали люди з гуманітарною допомогою.

Як добре було відчувати підтримку від людей, які навіть тебе не знають!

Наступні 2 дні ми жили в будинку для біженців і не знали, як нам їхати, бо автобусів немає, своєї машини також, але знову небайдужі люди запропонували підтримку, і ми поїхали на машині до Литви, а звідти відразу до Латвії. І ось, нарешті, я в безпеці, але краще мені не ставало, це не мій дім, я не розумію мову, у людей інший менталітет, я переживаю за рідних, які залишилися вдома й при цьому всьому мені ще треба якось навчатися, бо після початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що саме я - майбутнє країни й саме ми з однолітками будемо відбудовувати Україну.

З часом я почала звикати до життя закордоном, але мені не вистачало спілкування, бо хоч  я й почала трохи розуміти мову, але вільно нею розмовляти не могла, та й не було з ким, бо ми жили в годині їзди до міста.

Також я читала новини про вибухи на НПЗ, про “Амстор” і майже нічого не могла зробити, бо я всього одинадцятирічна дівчинка, яка не має грошей, знаходиться далеко від рідного міста, тому робила репости всіх підтверджених зборів. Улітку я була в таборі для біженців, де я спілкувалася з однолітками й чула всі їх історії про Маріуполь, Донецьк, Бахмут, і мені ставало ще гірше. Але все ж таки, попри небезпеку, ми з мамою вирішили повертатися додому, дорога була легшою, бо я думала про те, як нарешті побачу тата, друзів, рідних.

Як тільки ми перетнули кордон, я відчула дім, те відчуття, за яким я сумувала весь час знаходження закордоном.

Почувши перший вибух після приїзду додому, я зрозуміла, що війна ще не закінчилась, але треба продовжувати жити, донатити, репостити збори, плести маскувальні сітки, бо якщо ми просто будемо сидіти вдома й панікувати, усе стане ще гірше.

Ось так одинадцятирічна дівчинка після початку повномасштабного вторгнення різко подорослішала.

Отже, 1000 днів війни показали міцність, силу, згуртованість нашої нації. Хоч цей шлях ще не закінчився, але я вірю, що в кінці на нас чекає перемога й мир, за які ми неперервно боремось.