Солонець Ольга, 11 клас, Полонський ліцей №1 Полонської міської ради Полонської міської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маліновська Алла Альфредівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово, яке викликає лише найгірші емоції: страх, відчай, віру в майбутнє… Кожен українець зустрів цей фатальний день по-своєму: вдома, на роботі, на відпочинку або ж прямо на лінії фронту. Особисто мене війна застала вдома. Прокинувшись, я одразу зрозуміла: відбулося щось недобре. Повітря було сповнене гніту і страху. Особливого хвилювання додавав порожній будинок, тому що батьки вже встигли поїхати на роботу. Але так було недовго. Згодом дім наповнився рідними, адже переживати страшні події легше разом. Однак навіть присутність близьких мені людей зовсім не додавала оптимізму. Здавалося, ніби життя зупинилось, і майбутнього вже не буде. Але згодом всі зрозуміли: це нові реалії нашого життя.

Ото ж перші тижні повномасштабного вторгнення росії на нашу землю пройшли в цілковитому страху й відчаї.  

Та з кожним днем ставало ніби краще. Надзвичайно сильної віри додавали люди, які об’єднались заради спільної мети - перемоги України. Безліч українців та українок кинулися до військкоматів, щоб вступити до лав Збройних сил України та мужньо чинити опір ворогу. Решта людей ставали волонтерами, допомагаючи армії в тилу. Така поведінка і згуртованість людей показали всьому світу, що українці – непереможна нація! Незважаючи на небезпеку та невідомість перед майбутнім, після довгих роздумів моя сім’я вирішила: ми залишаємося тут, у рідному краю, будемо допомагати настільки, наскільки вистачить сил.

Це рішення не було простим, але, як виявилось, на сто відсотків правильним.  

Війна внесла корективи в кожну сферу мого життя, починаючи з буденних справ і закінчуючи родиною та переоцінкою всього життя. Так було спочатку. Я почала відвідувати дедалі більше уроків по наданню домедичної допомоги, вивчала теми, які допомогли б у виживанні в умовах бойових дій. Після уроків зі своїми однокласниками та вчителями ліцею плели маскувальні сітки, проводили  акції розпродажі смаколиків, гроші яких йшли на закупівлю дронів, автомобілів нашим захисникам.

Тим часом ЗМІ поширювали інформацію про злочини російської армії проти України. Ворог забирав у людей домівки, і найстрашніше – життя.      

А новини про людей, яким доводилось пережити російську окупацію? Ми дізнавалися про тисячі жертв серед цивільних людей, мертві тіла яких  лежали  обабіч дороги. Ворог не шкодував нікого. Людям упродовж місяців доводилось жити в підвалах без їжі й води, жити під постійними обстрілами. За хвилину від смерті вони ходили на пошуки продуктів харчування. Життя в таких умовах схоже на пекло, але й тим, хто наважувався виїхати з окупації, так легко це не вдавалося. Люди змушені були виїжджати під безперервними обстрілами, ризикуючи життям, а дехто залишився вже назавжди в дорозі до свободи…  

Жахливі реалії й досі не покидають нас. Тисячі українських військових знаходяться в російському полоні, де щодня стають жертвами жахливих катувань та нелюдського ставлення.  

Спостерігаючи за цими подіями, серце наче зупиняється на хвилину, а кров холоне. Проте були й інші новини, які не дозволяли падати духом і показували справжню силу українців. Ті, хто не міг протистояти ворогу на полі бою, виходили на вулиці й зупиняли власним тілом ворожі танки, викрадали зброю в російських солдатів, самотужки виводили з ладу техніку.

Зараз, коли бойові дії тривають майже три роки, ми всі змогли пристосуватися до такого життя: слово «війна» вже не лякає, а повітряні тривоги стали буденністю.

На жаль, життя в мирній країні - лише спогад. Багато, хто вже зневірився і опустив руки. Але ми - українці, і до останнього не здамося, адже Україна ніколи не ставала на коліна перед ворогом, і не зробить цього й зараз. І все це завдяки нашим мужнім та незламним військовим, які роблять  усе можливе задля майбутнього спокійного життя.