«Усе почалося несподівано, бомбардування стали щоденними»

У спробах врятуватися від війни Галина Миколаївна побувала в різних місцях, аж до табору біженців. Однак повернулася додому. Щоправда, будинку вже не було – зруйнований обстрілами. Тому жінка з донькою перебралася на мирну територію, до Маріуполя.

Я народилася і постійно, до самої війни проживала в місті Іловайську Донецької області. Якщо згадати життя до війни, то воно було досить хорошим. Я сама добудувала куплений будинок площею 90 кв. м, який знаходився практично в центрі міста. Газифікувала, побудувала гараж, облаштувала, завела живність. Працювала на залізниці.

Війна – дуже страшний і важкий час. Життя розділилося на «до» і «після» війни. «До» – це своя сім’я, будинок, батьки в місті, де ти народився, а «після» – це життя з нуля. У сім’ї працювала одна я, тому в нас із дочкою було дуже важке матеріальне становище. Ми жили в орендованому житлі. А мені на той час був уже майже 51 рік, скоро пенсія.

Усе починалося несподівано із вибухів, що зрідка лунали десь далеко. Потім бомбардування стали щоденними. Коли вибухи звучали зовсім поруч, усі люди бігли в укриття й підвали. Практично щодня вечори й ночі проводили в притулках.

І ось настав час, коли місто зовсім спорожніло. Я вийшла з дому й попрямувала в центр, але не зустріла нікого: ні людей, ні машин.

І тут я зрозуміла: треба виїжджати, рятувати життя дитини та своє. Зібрала небагато речей, продуктів і документи. Насилу і за великі гроші знайшла транспорт, на якому можна було виїхати з міста.

Ми залишили своє місто й дісталися до пункту тимчасового розміщення для біженців. Через великий наплив біженців місць для всіх не вистачало. Дітей розміщували, а дорослі якось пристосовуватися. Періодично оголошували, куди є квоти – і люди, не роздумуючи, залишали табір і їхали до міст, які приймали.

Нам дісталася квота в Самару (Росія). Спочатку автобусами нас повезли до залізниці, потім посадили в пасажирські вагони. Сформувався потяг із біженців, що залишали Україну.

По шляху проходження людей групами висаджували на зупинках. Після приїзду нас зустрічали автобуси, які потім відвозили людей на розміщення. Нас привезли в невеликий готель. Федеративна служба Росії брала відбитки пальців у дорослих і дітей. У медичному закладі нам видали дозвіл на тимчасове переміщення й повідомили, що ми можемо перебувати в готелі не більше ніж 1,5 місяці. Потім повинні залишити готель і самостійно знайти житло й роботу.

Усі, хто працездатний, кинулися шукати роботу. Місцеві жителі до нас ставилися дуже насторожено, тому вдавалося знайти тільки дуже низькооплачувану роботу.

Серед нас було багато людей похилого віку, які були не в змозі працювати.

Я зрозуміла, що мені з дитиною кінці з кінцями не звести і дуже хотілося додому, в Україну. Тому ми з донькою поїхали назад в Іловайськ. Місто було в жалюгідному стані, всюди воронки з осколками від повалених снарядів, вигорілі будинки, квартири, сміття, уламки дерев, розкиданий від бомбардування газопровід... Наш будинок перетворився на сарай. Дах завалився, вибите скло, розграбоване все майно.

Мені вдалося знайти орендоване помешкання в Харцизьку. Я повернулася на залізницю, яка теж була в жалюгідному стані і її потрібно було відновлювати. А коли стало остаточно зрозуміло, що при «новій владі» жити неможливо, оформила перевід по роботі і в 2015 році переїхала до Маріуполя.