Війна – це страх. Постійний страх за своє життя, за накопичені матеріальні цінності, такі як квартира, за власне майбутнє. Це коли ти абсолютно ні в чому не впевнений і всього боїшся.
Війна почалася, коли мені був 21 рік. Я вчилася на третьому курсі в ДонНТУ і у мене було все. Любляча мама, із якою я жила, своя затишна світла кімната, багато друзів і абсолютна безтурботність. Я ходила на зимові пари, слухала лекції і разом з ними долітали новини і з Києва. На Майдані наметове містечко, на Майдані палять шини... Перші постріли, коктейлі Молотова, пожежі... Люди протестують... Пам’ятаю, це здавалося таким далеким, ніби хтось постійно розповідає якийсь фільм.
І всі ми, звичайно, раділи, що в нас усе нормально, ми тихо та спокійно ходимо на роботу, вчимося в інститутах і в цілому життя йде своєю чергою. Але виявилося, що цьому бути недовго.
Я вважаю першим днем війни, коли почали захоплення Донецької адміністрації. Пам’ятаю, як проїжджаючи повз цей натовп, я сподівалася, що щонайбільше ще тиждень – і всі розійдуться. Але вони захопили будівлю, потім поставили блокпости на в’їзді в місто. А я була шокована все ще тим, що в Криму провели «референдум». Але я все одно вірила, що все владнається.
Настало літо. Сесію виставили «автоматом» за попередніми оцінками. Таке рішення було прийнято, коли в мій дев’ятий навчальний корпус просто під час занять прилетів снаряд. Обійшлося без жертв, але інститут закрили разом із сесією.
Пам’ятаю сіре досвітнє небо й гуркіт пострілів. Прокидаєшся – і серце в п’яти йде, біжиш дивитися у вікна. Згодом ми всі почали визначати, де прилітає, із якої зброї летить відповідь - «Град» чи «Смерч», наскільки від тебе далеко людина визначалося по гучності кулеметної черги.
Спочатку всі боялися. О восьмій ранку телефонували, щоб переконатися, що всі живі.
- Сашо, привіт, як ваша ніч? Як мама? На Широкому стріляли сьогодні. Усе добре?
- Олю, привіт. Де твоя мама? Я чула, на Боссе влучив снаряд в ту зупинку, із якої вона їздить на роботу. Усе добре? Слава Богу!
І незліченна безліч таких діалогів. Але дивно, що з часом ми почали звикати й не так сильно боятися гучних розкотистих пострілів.
Життя стало жахливим, але звичайним. Усі втомилися. У мене з балкона видно одну з донецьких гір, терикон. У 2013 році взимку я робила милий фотосет із білим ведмедем на тому териконі. Замерзла, але була така щаслива. У жовтні 2014-го я дивилася, як з того терикону летить «Град». Дивилася та плакала, адже він може в цю секунду принести смерть.
Осінь. Потрібно жити далі. Мій інститут переїхав у Покровськ, і я разом із ним. Можна було залишитися й довчитися в Донецьку, але мама зразу сказала, що цього не буде. Так із затишної світлої квартири з усіма зручностями й люблячою турботливою мамою я переїхала в крихітну кімнатку в гуртожитку від інституту. І жила там ще з двома сусідками. Гуртожиток був з усіма його принадами: відсутністю техніки, гарячої води, холодної і так далі.
Але я недовго там жила, мене виселили. Грошей не було зовсім. І щоб мене підтримати, зі мною разом виселилися мої одногрупники, і ми разом зняли квартиру.
Через близькість до Донецька в нас часто не було води, але у дворі була криниця. Квартира, яку ми зняли, була без столів, стільців, холодильника, ліжок (їх ми забирали в господаря і везли через усе місто), власне, без зручностей. Я думаю, що в такому маленькому містечку люди навіть не знали, що квартири можна здавати, і зовсім не були готові до напливу переселенців. Грошей зовсім не було. Я доучувалася, і це був для мене найбідніший час.
Спочатку я їздила додому, а потім це стало дуже складно, і я припинила. Удома я не була близько п’яти років. Після закінчення інституту переїхала до Києва й вийшла на роботу. Мама допомогла переїхати, перевезти всі речі й наступного дня виїхала. Я залишилася одна у величезному місті, де нічого і нікого не знаю.
Близько року мене мучили панічні атаки. Я виходила з автобусів або тікала від людей. Мені здавалося, що в них зброя або гранати. Розумом я розуміла, що це не так. Але страх сковує, тримає за горло, і ти не можеш впоратися із цим.
Досі це накочує на мене, досі мене лякають люди, але вже не так часто. Знаєте, донецьких легко знайти в натовпі. Ми всі, як один, боїмося до тремтіння салютів навіть через роки. І те, що інших змушує радіти, нас змушує завмерти, прислухатися й тільки потім про себе почати говорити: «Спокійно, це салют, тут не бомблять».
Війна змусила мене швидко подорослішати, змінити безліч своїх юнацьких поглядів, стати сильною. Але я, як у 2014 році, вірю, що все це скоро закінчиться. Що Донецьк і Луганськ повернуться додому, що ми радісно будемо говорити: Крим – наш, український. Але в Донецьк я не переїду назад. Війна дала новий виток мого життя, і я хочу бути тут. Ніколи подумати не могла, що буду жити в столиці своєї улюбленої країни.
.png "Імена")
