Марченко Тетяна, 11 клас, Херсонський ліцей № 27

Вчитель, що надихнув на написання — Бойко Вікторія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. Для кожного з нас він має дуже важливе значення, бо саме від нього залежить, яким буде настрій протягом усього дня. А чи може за один-єдиний ранок (такий короткий проміжок часу!) змінитися життя мільйонів? Напевно, ні, важко уявити подібне!.. Так і я вважала до ТОГО вирішального дня, точніше – ранку… Він почався не зі звичного дзвінка годинника, а з «Прокидайся!» — мене наполегливо будила старша сестра. «Чому я маю вставати так рано? За вікном іще темно! Заняття ж розпочинаються тільки о восьмій!» Довго чекати на відповідь не довелося: почалася війна…

До цього моменту найбільшими проблемами для мене були невиконані домашні завдання чи складна тема з фізики. Але чи насправді все це настільки важливе й термінове?.. «Почалася війна…» Дивно, усього-на-всього два слова, але їхнє значення настільки шокує, жахає, страшить! І вражає:

за якусь мить змінилося все - небо вже не дарувало відчуття свободи, сонячне проміння не пестило, як раніше, а дім несподівано перестав бути великим, непорушним і безпечним...

Усе тепер відбувалося повільніше. Інколи здавалося: життя завмерло. Чи й умерло. Один день розтягувався, наче жахливий, нескінченний місяць. Щоразу засинала з надією, що це лише сон, прокинувшись від якого знову відчуєш якесь дивовижне піднесення, радість, знову житимеш - не існуватимеш…

Морально допомагала триматися сім’я, бо не було серед нас паніки та відчаю, і це означало: ситуація контрольована. Стадію заперечення нової, страшної реальності поступово змінювало її прийняття. Розуміння того, що треба відвертати увагу від безперервного потоку новин та очікувань, ставало все чіткішим, усвідомленим. Найліпшими друзями у скрутну годину виявилися мультфільми, іграшки та книжки. Вони й заспокоювали: ніби повертали в дитинство та надавали відчуття захищеності.

З часом ставало легше адаптуватися до нових викликів та реагувати на них спокійно або й холоднокровно. Одним із таких стало відключення зв’язку. Хоча зателефонувати було неможливо, але це зовсім не віддаляло від найдорожчих людей, бо, на щастя, мої родичі знаходилися поруч. Напевно, саме в цей час ми ще більше згуртувалися: разом переглядали серіали, ділилися новинами чи спогадами про довоєнне, щасливе життя.

Після відключення води та світла способів для цікавого проводження часу залишалося ще менше, але, на диво, віднайшлися інші. 

Наприклад, я читала детективи, яких так багато було у книжковій шафі, інколи розгадувала кросворди чи в’язала. А з настанням сутінок уся сім’я збиралася в залі, де ми запалювали гасову лампу та грали в карти. Це створювало надзвичайно теплу атмосферу в кімнаті, у всьому будинку. Було затишно, спокійно, а часом навіть весело…

На свята традиційно готували плов, але вже на вогнищі, час від часу випікали хліб у духовій шафці. Дивина: те, що колись було таким важливим, тепер поступово втрачало своє значення, а те, що вважали буденною дрібничкою, стало дуже цінним. Наприклад,

звичайна гасова лампа (раніше – нікому не потрібний антикваріат!) тепер набула досить символічних сенсів: світло, затишок, сімейна атмосфера, надія, майбутнє. 

І хліб мав інший, неповторний смак, бо приготовлений власноруч та щойно вийнятий із духовки. Так минали дні, місяці…

Усе пережите під час окупації навчило цінувати тих, ХТО поряд із нами, і те, ЩО ми маємо. Зовсім іншими стали пріоритети, ми почали радіти через дрібниці. Цей час змінив наш світогляд докорінно…

А потім настало 11 листопада 2022 – день, якого чекали всі. Він не відрізнявся від попередніх, допоки мама не повернулася з роботи та не сказала ті заповітні слова: «Херсон вільний…» Спершу ніхто не повірив, але та святкова атмосфера, що була в центрі міста, переконувала в протилежному. Нарешті! 

Після восьми місяців окупації рідне місто очистили, визволили від рашистських загарбників! Сподіваюся: кожен житель тимчасово окупованих територій незабаром відчує таке ж щастя… 

Чекаємо на Перемогу! Віримо в Перемогу! Переможемо!