Клименченко Анна, 10 (КК-12) клас, Миколаївський професійний промисловий ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Трощенко Олена Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Доброго дня! Я з Миколаєва, і що дивно, у перший день війни, якби не сказали, то, мабуть, до останнього не знала б, що почалась війна. Було досить тихо, лише бабуся дзвонила на татів телефон, а я думала, що вони просто зранку розмовляють, як завжди. І ось близько п'ятої, коли тато прокинувся і поговорив з нею, ми дізналися, що почалась війна. Що робити? Що збирати? Куди бігти? Ніхто не знав. Нам з сестрою лише сказали зібрати тривожну валізу, що ми пізніше й зробили. Ми увімкнули телевізор, і новини тривожно повідомляли про російське вторгнення. А в мене в голові крутилися думки: "Чи піду я сьогодні до школи?".

До вечора всі почали усвідомлювати, що насправді війна. Мама поїхала до аптеки і торгового центру, після чого ми вирішили виїжджати. Не з країни, ні, лише до бабусі в область.

Ми думали, що там буде безпечніше, але ні. Перемістившись і проживши в тиші якийсь час, ми почули вибухи, згодом пропало світло, а з ним і вода. 

Добре, що був колодязь. З цим пропав і зв'язок, інтернет теж зник. Виїхати можливості не було, ніхто не брав, або зовсім не їхав до міста. Почали посилюватися бойові дії, літали літаки, ракети та снаряди. Був момент, коли один такий літак скинув авіабомби за городом. Не описати, наскільки було страшно.

Часто прокидалися вночі від звуків вибухів, чи у вікно можна було побачити, як майже чорні цятки летять на сусіднє село.

В якийсь момент у селі був бій, робили окопи, а після ми, не зумівши виїхати, пішли у підвал. Було доволі гучно, чого ми тільки тоді не чули. По закінченню ми врешті-решт перейшли в дім, і вже через кілька днів, сидячи на кухні та граючи в карти, ми побачили колону з танків та іншої російської техніки. Здавалося, що вони просто проїдуть по трасі, але ні, колона заїхала саме у село. Бог відвів загрозу, бо вони лише проїхали через нас далі, не завдавши шкоди.

Через деякий час почали давати світло на годину в день, це вже було чимось неймовірним. 

Усього пройшло близько місяця, і ми виїхали в місто. Здивувало те, що все було куди краще, ніж нам казали. Згодом почалися вибухи і тут, так ми почали спати у підвалі, потім перейшли у коридор, коли нам сказали, що там небезпечніше. Здавалось, здоровий глузд потроху покидав майже кожного в цьому домі, бо якщо й не було вибухів, то бувало, що вже на автоматі могли близько другої прокинутися.

Потім приїхав дядько, що був на роботі у Херсоні, і десь до Пасхи ми з ним поїхали до бабусі. Там було тихо і мирно, я там провела досить багато часу. У Миколаєві ж у цей час ситуація стала гіршою, і можна сказати, що я вчасно виїхала. Близько вересня я все-таки повернулася, але вже через місяць ми усією сім'єю переїхали до Сумської області, а саме в невелике місто Глухів. Проживши там місяць у тиші та спокої, лише з відключеннями світла, ми вже по весні повернулися до Миколаєва.

І що цікаво, я підштовхнула на думку виїхати раніше, і не прогадала. Вже через кілька днів, а то й менше, прилетіли на нашу вулицю авіабомби,

також по місту і так далі.

Тут, якщо не помиляюсь, було вже тихіше, але вибухи час від часу все ж тривали. У Глухові ситуація стала трохи гіршою. І ось, просидівши тут деякий час, не маючи змоги поїхати, як і раніше, на літо до бабусі, я занудьгувала, і дядько вирішив відвезти мене до Глухова.

На поїзд пішов цілий день, і ось увечері я вже була у них. Перший час було досить тихо, може тільки дрони. Але близько до серпня і тут почалися вибухи, і так частіше, ситуація ставала гіршою, і близько 15 серпня я все ж повернулася назад. Тут було порівняно тихо, але не так давно знову почалися обстріли.