Мешканка Станиці Луганської не може побачитися з дочкою та сином. Досі живі спогади про загиблих сусідів і знайомих, що пішли з життя через стрес. В розповіді Тетяни – безнадійність і розпач.

Війна – це жах. Через неї відбулося розлучення в сім’ї сина. Мої діти живуть по різні боки. Син залишився в Росії, у нього розпалася родина. Дочка живе окремо із трьома дітьми. Я не можу з нею зустрітися через КПП.

Страшно, коли стріляють, коли все летить, димова завіса, коли немає чим дихати від пилу й газу. Але ще важче побачити своїх дітей. Ми не можемо спокійно перейти один до одного, потрібні документи, прописка. Легше перелетіти до Туреччини. Стільки проблем із переходом! Стоїш у чергах, особливо важко взимку.

Усе летить і виблискує, будинок тремтить

Я вірю, що настане день, коли ми зможемо вільно спілкуватися з рідними й дітьми, не буде митниці, черг. Перепустки – це приниження. Нині ж нас заблокували, і зовсім не можна пройти лінію розмежування.

Краще б був мир, і вільно піти на річку, до лісу за грибами. Ми живемо в мальовничому місці, а все недоступне, заміноване. Зараз ми живемо у страху.

Я пам’ятаю, як були обстріли. Береш сумку з документами, гроші й речі, що залишилися, щоб переодягнутися. Сидиш із цим пакетом і думаєш, куди тікати. Хорошого підвалу немає, скрізь банки, може завалити. Усе летить і виблискує, будинок тремтить. Можна тільки просити Господньої допомоги, молитися за дітей. Вижив – і добре.

Часто ми сиділи без світла й газу, до сусідів не ходили. Вийшли сусіди з підвалу, пішли до будинку, а бомба полетіла їм у город, зачепила стіну, і на них полетіли шибки. Будинок згорів, не було кому його загасити.

Зараз жити дуже важко. Пенсія мінімальна, дорога оплата комунальних послуг, важко вижити. За що купувати ліки? Багато знайомих пішли з життя, не витримавши стресової ситуації.