Війна – це біль, розчарування. Не хочеться повертатися туди, де все починалося, і згадувати. Хочеться про це забути, щоб усе налагодилося.

Усе почалося з нападу на адміністрацію. Я була в центрі, і за десять хвилин до першого вибуху поїхала в гуртожиток. Найстрашніший спогад – як низько пролетів літак, і пролунав дуже гучний вибух. Думали, це поруч.

У гуртожитку розпочалася паніка. Говорили, що в усіх мають бути зібрані документи, бо якщо буде тривога, нам треба буде спускатися до підвалу. Швидко пройшла сесія, і я поїхала додому. Найстрашніше мене не зачепило.

Приїхавши додому, почали слухати новини. Усі зідзвонювалися зі знайомими, спілкувалися. Усі почали виїжджати: мої знайомі, друзі, рідні. Я зрозуміла, що все змінилося, і ми швидше за все не зможемо повернутися.

Була мить, я поверталася до Луганська після активних бойових дій забирати документи. Ми сиділи з компанією, думали, ховатися чи ні від обстрілу. Це було неподалік від університету.

Мені довелося виїхати вчитися до Харкова, розпочинати все спочатку, спілкуватися з іншими людьми, знайомитися в університеті з новими викладачами. Коли я приїхала, ми не мали аудиторії, пари проходили в гуртожитках. На моїй спеціальності було лише два викладачі.

Усе вже довгий час триває, я намагаюся забути деякі миті й рухатись далі, не повертаючись туди.