Штурм Донецького аеропорту – це справжні бойові дії, які я побачив 26 травня 2014 року. Я бачив переміщення військ, було чути постріли, видно дим. У Донецьку було багато людей у камуфляжі кольору хакі без розпізнавальних знаків із різною зброєю, з автомобілями без номерних знаків, наповненими зброєю.

Потім, 1 червня 2014 року, трасою М-21 Макіївки я побачив танки, які поїхали в бік Донецька. Я зрозумів, що починається справжній військовий конфлікт, коли така важка військова техніка зайшла. Я ніколи не чув, як танк їздить. А тут він їде по асфальту – і гул на весь район. З вікна подивився – їде військова техніка, вона була без будь-яких розпізнавальних знаків.

В університеті скасували заняття. Обговорювали, виходити на вулицю чи не виходити. На той час я жив у Макіївці. У Донецьку паніка була.

Я виїхав 2 листопада 2014 року з Макіївки через Донецьк до Вінниці. Туди переїхали друзі, там запропонували роботу й навчальний заклад. Це була можливість закінчити навчання та працювати одночасно. Новий ступінь, якийсь новий етап життя радикальний.

Взагалі я не планував так далеко виїжджати, але взяв три великі сумки й поїхав. Розумів, що побачу Донецьк не скоро, може взагалі не побачу. Колишнім він ніколи не буде.

У мене хворіла мама, я просто змушений був переїхати. Мені доводилося поєднувати роботу та навчання, допомагати їй із лікуванням… На жаль, неуспішним. Університет допоміг тимчасово в гуртожиток переїхати. Я в двадцять із невеликим років почав із чистого листа жити.

Незважаючи на те, що в Макіївці є житло, повертатися не планую, не бачу там перспектив. Уночі в Макіївці не можна було вийти надвір, бо комендантська година. І незрозуміло, хто міг тебе схопити і що з тобою зробити. Я мав когнітивний дисонанс, коли у Вінниці я міг увечері вийти, було багато людей, усе нормально, скрізь світло. Тому почуття безпеки та свободи одразу з’явилося, хоча воно було майже забуте.