Мартищенко Ірина Миколаївна, вчитель, Лисичанський ліцей №27 Сєвєродонецького району Луганської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Знову осінь вдалині від дому

Тішить око, серцю догоджає.

Сонечком яскравим і привітним

Що день Божий всіх нас утішає.

Не лякає зливами рясними,

Не страшить, як  рік у рік, громами.

Така добра, лагідна і ніжна,

Ніби нам говорить:

« А я з вами...

Я не дам вам плакати від горя,

Загорну у килим свій тривоги,

Замалюю фарбами ясними

Лихоліття справжнього дороги...»

Що ще може втішити нас, сильних, незламних, але в той же час виснажених війною?! Осінь ніби говорить: «Подивіться, яка я прекрасна, не заливаю вас дощами, не напускаю холодні вітри, тішу всіх своїми яскравими фарбами. Я підтримую вас». І дійсно подумки  загортаєшся в чарівний осінній килим і на мить зубуваєш, хто ти й де, у якій реальності перебуваєш і який шлях проходиш уже майже 1000 днів. І ніби віддаляється кудись на мить  жах лихоліття  і той ранок, коли я вперше дізналась від знайомої , яка розбудила мене о п'ятій, про його початок.  

Вона кричала в слухавку, що в Києві, де перебувають її діти, коїться щось страшне. А потім і нам довелося відчути на собі  жахи війни – жити місяць без води, газу світла, під постійними обстрілами.

Над хатою сяйво, але це не зорі…

І знову розкати, але то не грім.

У хаті родина – мати та діти.

Земля вся  тремтить, та тримається дім.

Вже тріснуло скло десь на кухні у вікнах.

По даху уламки снарядів брязчать.

А мати з донькою і старшим сином

Все чують і бачать, і мовчки сидять.

Будинок трясе. Чутно свисти і вибух…

Один, потім другий…І двері тремтять.

А троє сидять, бо сховатись їм ніде.

Впритул до стіни, обійнявшись, мовчать.

Аби не у хату, аби пролетіло.

Життя вмить завмерло, на нитці висить.

І досі у грудях моїх холоне,

Коли пригадаю страшну ту мить.

Третя осінь… Третій рік війни. У кожного з нас свій шлях, яким ми йдемо, яким долаємо складний квест на виживання.  

Чи закрадалася  в наших головах  думка колись, що наш близький сусід знехтує Божими законами, засліплений бажанням  знищити нас як націю?!

Чи могли ми припустити, що слова Т.Г. Шевченка про зруйнування російськими загарбниками нашої землі знову стануть реальністю?!

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,                                                                                                                                        

За що тебе сплюндровано,                                                                                                           

За що, мамо, гинеш?

З небесної висоти Великий Кобзар  ніби зараз промовляє  нам ці слова. Вони – віддзеркалення сьогодення. Хіба  думали  ми про те, що незалежність –  наш український національний  скарб – знову захочуть  розтоптати ті, кому вона давно вже не дає спокою?!

Ні, у найжахливішому сні ми таке не могли побачити,  як і те, що в своїх домівках нас будуть обстрілювати з різної  зброї. Згадка про  останню ніч у рідній хаті надто важка.

О першій  ночі  ми прокинулись від вибухів, що, здавалося, доносилися звідусюди. Працювала ворожа авіація. Тріскалось і сипалось віконне скло; по даху, стінах  били уламки снарядів, уся хата тремтіла. Було враження, що вона ось-ось злетить, але – вистояла. Пам’ятаю очі дітей… Ми сиділи тоді в коридорі впритул один до одного втрьох, обклавшись подушками, і мовчали… Я тихенько молилась… Було страшно.

Слава Богу, ми вижили! Уранці пів сусідської хати ми не побачили…

Тоді вирішили якось вибиратися з Лисичанська… Це було важко і майже неможливо. Але допомогли друзі.

Життя – в дві валізи…

Тримаймося, люди!

І ми депортуємось

Просто в нікуди!

А далі – як фрагменти кінострічки: два тижні в Дніпрі у знайомих, знову потяг, квитки на який купуємо за останні гроші, і нарешті Івано-Франківськ. Саме тут, у затишному місті Прикарпаття, ми вже живемо три роки. Місто прийняло нас добре, і люди підтримали, хто як міг, та прижитися, як тій квітці, яку вирвали з кореним і пересадили на інше місце, не вдається.

Не стає рідним місто чомусь,

Хоча, дійсно, воно привітне.

Спогад свій про Лисиче жену,

А він знову в уяві квітне.

Десь увечері гавкає пес…

І на мить – дежавю (як удома).

Я на мить у своєму дворі,

Де все рідне й до болю знайоме.

І у серце знов спиця тисне…

Та навіщо я це почула?!

Двері спогадів я зачинила

І ключі де поклала, забула.

Фотографії давні – табу!

Про минуле в сім’ї – мінімально!

Ми лише одним днем живемо.

І важливе те, що реальне…

Дай нам, Боже, такої сили,

Щоб у цій боротьбі не зламатися,

Не зачерствіти, не зневіритись,

І, за руки взявшись, триматися!

Триматися разом, допомагати один одному – це так важливо зараз! Пам'ятаю, як у перший рік війни, ми, учителі, збирали своїх дітей по всіх куточках Землі, бо, виїхавши з рідного міста, діти опинилися хто де: і в Україні, і за кордоном, а дехто залишився на окупованій території. Відновили заняття в онлайн-режимі.

Постійно опановувуємо різні платформи, цікаві застосунки, аби бути разом із дітьми, аби не зникла наша школа.

І яким шоком для дітей, їхніх батьків і для нас була цього року новина про те , що наші урядовці вирішили припинити дистанційне навчання! Піднялися всі, обурилися, підписували петиції, аби не набрав чинності страшний для нас вирок. І ми відстояли своє місце під сонцем! Нам подовжили на рік навчання. А далі що?! Планують усе ж таки припинити дистанційне навчання. І тоді виживайте,  хто як зможе! Боляче про це думати!

Мені страшно уявити, що зникне наша школа. Поняття «освіта Луганщини» припинить своє існування. Ми втратимо надію на повернення додому.

А як же діти?! Вони тягнуться до нас, виходять на заняття, розповідають про свої радощі і болі. Ми з ними на зв'язку постійно. Навіть уночі може надійти смс: «Ірино Миколаївно, Ви не спите? А що ви робите?» Я ж у відповідь: «Не повірите. Перевіряю ваші роботи». Життя нас загартовує постійно. Як не дивно, чим більше воно нас б'є, тим сильнішими ми стаємо. І знову вплітаються власні рядки:

Ми все це пройшли

І знайшли сили жити.

Навчилися знову дрібницям радіти.

Сховали свій біль,

Бачим світлу дорогу

І вірим глибинно в святу Перемогу!

Зараз, мабуть,  більшість українців    відчуває справжнє прозріння. Розуміє,   що є найціннішим   у цьому житті і що треба берегти. Але, як  говорить  Ліна Костенко: «Прозрінь не бійся, бо вони – як ліки».    Дійсно, ми всі змінились, стали   іншими: навчились   цінувати життя, один одного, свою волю.  Усе матеріальне відкинули на другий план. Війна, що принесла стільки горя на сході України, і сюди простягла   свої криваві руки. Усе частіше лунають тривоги.

На жаль, летять ракети й «шахеди», але, на щастя, наше ППО добре працює. Страшно усвідомлювати, що вже більше ніж п’ятсот героїв цього краю ніколи не повернуться додому.

Серед них багато тих, хто загинув у рідній Луганщині, є й навіть ті, хто віддав свої життя, захищаючи наше рідне місто Лисичанськ. Я не можу спокійно проходити Алеєю слави, що знаходиться в центрі міста, де розміщено великі банери зі світлинами цих загиблих захисників. Біль, гордість, туга – усі почуття змішуються, й очі наповнюються вологістю... Але я навчилась «…крізь сльози  сміятись, серед лиха  співати пісні…» , як колись це робила  Леся Українка, долаючи душевний і фізичний  біль. І, думаю, такі метаморфози відбулися не тільки зі мною. Перечитуючи твори світочів літературної ниви України,  ми всі переосмислили їх глибинний зміст.

Здається, ніби й Великий Козар став ближчим до нас, постійно звертається до народу своїми поетичними рядками: «…Встане Україна. І розвіє тьму неволі, світ правди засвітить…», «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!»

І ми, як і  наш Тарас, нетерпляче жадаємо змін на краще, водночас тужимо  через надто повільний хід історичного процесу. Віримо в  наш народ, у ЗСУ, у Бога.  Це допомагає нам вистояти, дає сили, уселяє надію в те, що Україна переможе ворога, як колись у давні часи  юний  Давид поборов велетня  Голіафа.  Ця віра – ніби світло в кінці тунелю. Вона примушує нас діяти. Завдяки їй  я і мої діти три роки ходимо до волонтерського  центру  «Вільні серця Франика» і плетемо маскувальні сітки.  

З вірою в серці доводилося мені давати  приватні заняття дітям, після яких кошти за урок учні відправляли тяжко пораненим бійцям.

Один із них – випускник нашого ліцею Петренко Богдан, який залишися живим після прильоту в бліндаж снаряда, але  був тяжко поранений. Він утратив ногу, пережив багато операцій на руці, що була сильно пошкоджена. За стійкість і силу волі його називали «Залізним Богданом». Літературні вітальні, тренінги для місцевих жителів і тимчасово переміщених, донати на ЗСУ, будь-яка посильна допомога людям – це маленькі крапельки, які, вірю, увіллються в океан нашої перемоги.

Долаючи свій шлях війни,  глибоко сприймаю біль усіх, хто страждає. Не можу реагувати інакше на те, що відбувається.

На думку спадає історія з продовженням. Їдучи влітку в потязі  до Вінниці, я  випадково стала свідком  того, як  на одній із станцій (у Тернополі) до потягу зайшов військовий, якого щойно провела родина. Дружина й донька плакали, а він тримався, підбадьорюючи їх. Потяг рушив, чоловік зайшов у купе, і раптово наші погляди перетнулись. Боже, яка безодня була в його очах!  У ній і біль, і переживання, і туга, і відчай, і в той же час така сила! Я назавжди запам’ятаю ті очі! На наступній зупинці він вийшов, курив замислившись. А мені так захотілося його чимось розрадити, якось підтримати.

Миттєво з’явилась ідея. Я купила два морозива і, тримаючи його в руках, підійшла й запитала: - Ви яке  любите: з какао чи без? Хочу вас пригостити.

І раптом на обличчі військового з’явилася посмішка. Було в ній щось таке дитяче, приємне. Так ми познайомилися. Їли морозиво й спілкувалися. З розмови я дізналася, що Анатолій (так звали мого нового знайомого) повертався на Донеччину  з відпустки, яку йому дали перший раз за три роки війни. На фронт пішов добровільно, повернувшись із Франції, де був на заробітках.

Це був його особистий вибір. За віком він не повинен воювати, але наполягав, і його взяли. Воював і на Луганщині.

А коли ми зайшли до потягу, то вже він мене з донькою пригощав кавою з цукерками. Це було приємне спілкування. Коли прощалися, подарувалала йому кишенькову Біблію, щоб була для нього оберегом. А він попросив йому потім зателефонувати. Декілька разів пізніше спілкувалися  по телефону. Навіть змогла допомогти Анатолію. Дізнавшись, що для бліндажа потрібна маскувальна сітка, відправила йому одну з нашого волонтерського центру.

Отримавши її, він тоді написав: « Дуже велике дякую від мене особисто та від моїх побратимів. Разом – до Перемоги!».

Але потім розмови перервались. Набираю – тихо, пишу – ніхто не відповідає. Сподіваюся, що Анатолій живий і повернеться з війни до своєї родини. Це просто   випадковий знайомий, якого намагалась  підтримати, а душа за нього болить. Вона болить за всіх…. Знаю, як це боляче втрачати рідних, прийняти той факт, що близької людини вже немає. Я вдова, тому знаю, як це важко. Хочеться якось кожному допомогти, усіх підтримати, тому є бажання  робити добро, молитись Богу й благати його дати  сил і нашим військовим, які перебувають на полі бою, і героям, що в полоні, і пораненим, і тим, чиї рідні на фронті; усім, хто страждає від цієї жахливої війни.  

Прошу Всевишнього також, щоб ми, тимчасово переміщені, але сильні й непохитні, повернулися в рідні міста та вібудували їх після Перемоги. А також прошу відновлення справедливості.

Усім, хто вдерся в наші хати,

Хто хоче Україну вбити,

Я побажаю лиш одного:

Щоб Бог їх міг за все судити.

За кожну знищену хатину,

За кожне страчене життя,

За сивину свого волосся,

Яка взялось із небуття,

За весь наш біль і за всі сльози

Дітей, батьків і матерів

Я прошу: покарай їх, Боже,

Щоб кожен мав, що заслужив.

Майже 1000 днів  триває жорстока війна. Кожен проходить свій  тяжкий шлях.  Але наш народ тримається. Тримаюсь і я. Разом із усіма несу тяжкий хрест України, розкидаючи дорогою зернятка добра.

Хочеться багато ще сказати. Вилити свої думки в повість або роман. І для цього сюжетів  уже достатньо! Може, так колись і буде.  

Піду на пенсію  й напишу книжку спогадів про те, як ми йшли дорогою війни 1000 днів (і хай це буде саме 1000, а не більше!), про те, що нас підтримувало й загартовувало; ішли з вірою в мирний завтрашній день і врешті дочекались його! Але, на жаль, далеко не всі!  Нам так важливо зараз  не спіткнутись, не зневіритись, не зламатись, не опустити руки! Не жаліймо себе й не плачмо! Ми обов’язково витримаємо, вистоїмо!  А потім дамо волю сльозам…

Від пращурів, мабуть,

У нас тая сила,

Що в час нелегкий

Нам дає дужі крила.

Без хати , без долі,

Але не зламані,

Бо ми, українці,

Міцні, як камені.

Настане мирний ранок в Україні. Це буде  світанок, сплетений із ниток віри, надії й любові! Як же хочеться, щоб було саме так:

Лагідний ранок спокійно, замріяно

Ляже в твої долоні.

Котиком ніжним вмоститься тихо

Й буде в твоїм полоні.

Мати всміхнеться, дитя не заплаче,

Батько обніме родину.

Ранок почнеться з любові  і ніжності,

З віри в свою Україну.