Брик Євангеліна, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ Ніжинський фаховий коледж НУБіП України 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кисла Ольга Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я  прокинулася від того, що моя ненька метушливо збирала   речі. Було ще темно, і я не розуміла, що трапилося. «Мамо, чому ти не спиш?» Я дивилася на її обличчя, бачила  тривогу й  жах в очах. Мама повернула погляд на телевізор. І раптом лунають слова, які закарбувалися, напевно, кожному українцю  в  пам'яті  назавжди: «Російська армія  зайшла на територію України. Розпочалася війна».

Моє серце на мить зупинилося й  охололо... Війна...

Тоді все було як у  тумані, метушня, шум, постріли… Влучили в аеродром. Телефонний  дзвінок бабусі, вона налякана й  благає  нас їхати до неї в село, думаючи, що так буде безпечніше. Ще один дзвінок мамі, наші друзі попросили, щоб ми їх забрали з собою. Тітка  Наталія, яка чула, бачила, пережила страшні дні на Луганщині 2014 року, безмежно боялася за своїх дітей. Їх таткові довелося їхати до Києва, бо він військовозобов'язаний. Тоді сумки, черги в магазині, машина –  і ми їдемо...Через декілька годин уже в селі. Тривога зростала з кожною годиною. Мій тато, в очах якого я завжди могла знайти спокій і безпеку, був наляканий, це спричиняло  ще більшу паніку.

Його слова «Доню, все буде добре, скоро все повернеться на свої місця»  уже не заспокоювали. Таким був мій день 24 лютого 2022 року.

Тоді я не могла і подумати, що через 1000 днів  житиму в реаліях війни. Що тривоги, підвал, постріли, втрати та  сльози матерів будуть моєю жахливою буденністю. Ніколи б не подумала, що люди,  яких я бачила щодня, більше не прийдуть у  гості... Війна забрала в мене, у нас  можливості, щастя, життя. І якою важливою та мрійливою стала довга смужка в небі від літака... Така незначна деталь, але про неї вже не знають тисячі дітей війни.

Мурашки проходять по шкірі, коли чую сигнал тривоги.

У той момент я просто щиро молюся, намагаючись не думати про те, що кожна сирена забирає чиєсь життя. Не хочу усвідомлювати, що чийсь тато, дідусь чи  брат більше ніколи в житті не повернеться додому, не обійме рідних. 1000 днів болю, сліз, страждань, надії та віри... Віри,  яка от-от згасне – і яка спалахує з новою силою щоразу, коли бачиш усмішку дитини. Моя країна плаче, благає про допомогу,  а її  ніхто не чує чи не хоче чути....

Україно, ми боремося всі на своїх фронтах, усі прагнемо перемоги та незламно йдемо до неї.

Моя тисяча днів війни була і є болючою та нестерпною. Я щодня запитую, чому саме українському народові потрібно виборювати свободу кров'ю? Кожен день дякую воїнам за те, що ще жива, що маю можливість навчатися  задля  майбутнього. І завжди згадую слова справжнього патріота та видатного українця: « Борітеся –  поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!»