Мармура Марія, 11 клас, Охтирський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шмонько Ріта Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Найбільше у своєму житті я не хочу згадувати той день, коли вимушено покинула домівку через небезпеку. О шостій ранку мала всього десять хвилин на збори. Зі своєї квартири, у якій жила все свідоме життя,  вийшла з одним наплічником. У ньому були документи, мала техніка, улюблена кофтинка та ключі. Я не знала, чи повернуся, але ключі забрала.

Надія на світле майбутнє згасала кожного разу, коли переглядала новини.

Невдовзі було вирішено: виїхати за кордон. І ось о п’ятій ранку сиджу в автобусі, який везе мене в невідомість. Попереду невизначений час дороги. А що можна робити в автобусі? Читати книги, але я ніяку не взяла, бо поспішала. Також можна слухати музику, але ні настрою, ні ресурсу не було. Мій мозок прийняв рішення: поринути у вирій думок.  Спочатку  складала можливі плани на майбутнє, хоч і не знала,  куди їду та що мене чекає далі. Потім почала аналізувати ситуацію. Моя спроба дізнатися, чому саме так сталося,  перейшла до думок про дім та минуле.  

Згадувала кожний куточок своєї кімнати, як щонеділі на сніданок готувала млинці на улюбленій кухні... Але найбільше думки роїлися  навколо мого маленького друга - хом’ячка  Сема.  

Не змогла забрати його із собою, тому зранку, перед тим як виїхати, висипала весь корм, що залишився,  та поставили йому в клітку. Не знала, чи живий він, але сподівалася на краще. Щоб трішки відволіктися від Сема,  згадувала своїх друзів - краще не стало. Від розуміння того, що ми більше ніколи не зможемо зустрітися, на очі набігали сльози.  

Тоді, сидячи в  автобусі,  подумала: «Зараз виїду - і життя стане краще, почну забувати, усе ж буде легше». Знала б я, що краще не буде...

Здавалося б: я в Польщі, у безпеці, у мене є їжа, я в теплі. Але ті самі ключі не давали мені спокою, вони лежали в кишені куртки й кожного разу, коли хотіла щось дістати, нагадували про дім. Так само гралися з моїми спогадами 20 гривень, що теж принишкли в гаманці...

Щодня сподівалася, що ось уже настане те «завтра», коли зможу повернутися туди, куди рвалася моя душа. І ось він, цей день! Мені здається, що я не йшла, а бігла на вокзал...  

Я в Україні. Знову почала наповнювати своє життя моментами щастя та радості.  Учора ввечері в стрічці новин наштовхнулася на відео, де Сергій Жадан читав вірш, який присвятив  року повномасштабного вторгнення. І там був рядок, який мене зачепив: «Дорога важка, коли несеш на спині свій дім та своє минуле». Згадала той автобус, ті думки, той розпач, який мене охоплював... Влучнішого висловлення до опису тих днів я ще не читала.