Трофимець Діана, 11 клас
Середино-Будський ліцей №2 Середино-Будської міської ради Сумської області
Вчителі, що надихнули на написання есе: Трофимець Юлія Михайлівна, Разуваєва Олена Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна… Таке маленьке слово…, але скільки горя й сліз вона несе для неньки-України та її народу!

Для мене війна почалася о п’ятій годині 24 лютого. Ми з сестрою прокинулися від метушні наших батьків. Вони збирали якісь речі й обговорювали, що ще треба покласти в рюкзак. Тато кудись збирався. Я не знала, що це за збори, оскільки ніхто з нашої родини нікуди не планував вирушати, тим паче, що в цей день до нас мали приїхати гості відзначати мій і сестрин день народження, що були напередодні. Але, як з’ясувалося згодом, тато збирався в дорогу… на війну…

Зібравши все необхідне, тато з мамою зайшли до нас у кімнату. Мама плакала… Крізь сльози вона говорила, що почалася війна і що тато їде в дорогу. Тато прощався з нами, прохаючи слухатися маму, берегти один одного, допомагати й неодмінно чекати на його повернення. Він поцілував нас усіх і вирушив…

Мій тато прикордонник. Двадцять п’ять років свого життя він віддав охороні державного кордону і, коли дізнався, що почалася війна, не став осторонь, а зібрав необхідні речі й разом зі своїми побратимами вирушив на захист Батьківщини.

Ніхто в той час не знав достеменно, що відбувається. Ми дивились новини й не вірили, що це правда. Хотілося вірити, що це жарт, сон-жахіття, який ось-ось закінчиться.

Про тата ми дізнавалися від мами. Він, якщо в нього була можливість, телефонував їй або надсилав коротенькі повідомлення. Лише наступного дня стало відомо, що тато разом зі своїми колегами прямують до Чернігова. Із новин ми знали, що це місто перебуває під постійними обстрілами та бомбардуваннями. Ще більше наростала тривога… Мама була сумною, але не плакала. Мені інколи здавалося, що вона тримається з останніх сил і ось-ось заплаче… але не плакала. Вона трималася, підтримувала нас, говорила, що все буде добре…

У нас в селі все було добре. Так, продукти в магазинах зникли ще в перший день війни, але в нас не стріляли. Виходячи на вулицю, ми чули, що десь далеко-далеко лунають вибухи, але це дійсно було далеко.

Тато повернувся з Чернігова у квітні. Побувши з нами декілька днів, знову поїхав на службу. Ми кожного разу з нетерпінням чекали на нього й переживали.

Уперше наше село обстріляли в травні 2022 року. Тоді з гелікоптера по околиці випустили п’ять некерованих ракет. Це були потужні вибухи. Я злякалася, але все швидко закінчилося. З того часу ми постійно чули вибухи з прилеглих територій. Ми майже нікуди не ходили, завжди були біля дому, лише інколи з мамою вирушали на річку.

І в цей день ми також вирішили піти. Тато був з нами. Ми чудово проводили час з сім’єю. Трохи розважившись, вирішили сходити до магазину, купити морозиво. Коли поверталися, десь поруч пролунали потужні вибухи. Ми з сестрою, як нас вчила мама, швидко попадали на землю. У цей час уже телефонували батьки, наказуючи лежати на землі. За декілька хвилин прибігла мама. Ми разом дуже швидко, прислухаючись до навколишніх звуків, попрямували додому… У підвал…

Як з’ясувалося згодом, наше село обстріляли з «Градів».

Наступний обстріл застав нас удома. У той день гатили з артилерії, обстрілювали будівлю Деснянсько-Старогутського національного природного парку. Він дуже близько від нашого дому, тому уламки долітали й до нас. Ми знову сиділи в підвалі…

З того часу обстріли стали частішими. Тому в травні цього року ми виїхали з рідного села. Було важко. Ми усвідомлювали, що скоріш за все більше не повернемося в рідний дім. У вересні було оголошено евакуацію з п’ятикілометрової зони. Зараз у селі залишається до десяти осіб. У них просто немає можливості виїхати. Багато будинків й інших об’єктів пошкоджено, згоріло… Там відсутні електропостачання, зв’язок… Туди не возять продукти… Там постійно обстріли… Там смерть…

Але я вірю, що наша Україна вистоїть і неодмінно переможе!