Тодейчук Дар'я, 10-б клас, ліцей №23 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Крилова Валентина Борисівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це зло, біль, руйнування осель, людських доль, але на цьому життя не закінчується. Я хочу розповісти про свій шлях, який мені довелося пройти, про відчуття, які довелося пережити.

Це була звичайна зимова ніч, але о четвертій ранку ми прокинулися від вибухів. Я ще не розуміла, що трапилось, мені було всього тринадцять років. Я не мала уявлення, що далі буде, усе ще думала, що піду зранку в школу та все буде як раніше, але як раніше не сталося. Ми почали збирати речі, щоб виїхати з міста.

Я думала, що більше не повернуся у свій будинок. Ми почали тікати залізницею, бо всі дороги були перекриті.

Вирішили поїхати до бабусі, у село. Мама вважала, що в селі буде безпечно, але все не так сталося, як гадалося. Ми мало не потрапили в ДТП. Це був, ніби страшний сон, але розуміння реальності — дуже лякало!

Коли ми приїхали, то почули вибухи, у нас тряслись вікна та двері.

Це був наче справжній апокаліпсис, усі намагалися запастися їжею.

Ми ховалися в погребі, де нас могло просто засипати. Уперше, коли я почала прощатися з життям, був приліт у кафе в нашому селі. Мама пішла по магазинах, щоб купити нам щось поїсти і мало не потрапила під обстріл.

Пройшло декілька тижнів, тоді колишній чоловік моєї сестри, який живе в болгарському селі, запросив нас з бабусею та моєю молодшою сестрою переїхати пожити до себе. Там було дуже спокійно, ніби й не було війни, однак удома набагато краще, хоча й небезпечно. Через два місяці ми вирішили все-таки повертатися додому.

Я досі пам'ятаю, як уночі ми бігли в підвал вулицею. У небі — зарево. Знову вибухи. Я залишилась одна з бабусею в ніч обстрілів.

Коли летіли ракети на наше село, було дуже страшно, що й не передати словами. Прилетіло сім ракет у будинок культури.

Ворог думав, що там зберігалася гуманітарна допомога, але даремно. Перебуваючи в підвалі зі старою бабусею, у мене почалась панічна атака, я не знала, що робити, не було зв'язку, але нам доводилось якось виживати. Досі пам'ятаю, який був приліт… На стелі будинку з'явилася тріщина, на вулиці — дим.

Попри все — життя продовжується: моя сестра завагітніла. Її чоловік працює пожежником. Це важка професія.

Він діставав дітей з-під завалів, у нього були поранення, оскільки доводилося виїжджати в моменти вибухів на завдання.

Ці жахіття не в силі забути ніхто, навіть сильні духом чоловіки.

Наступила зима 2023 року. Я пам'ятаю: у мене було хворе вухо, усе замело снігом, цілий тиждень без світла, не могла спати через біль, не могла їсти. Але ми вистояли, хоча пройшли важкі випробування.

Нарешті наступила довгоочікувана весна, моя сестра народила красивого, здорового хлопчика, правда, пологи були передчасними. Усе через чергові вибухи.

Щастя для кожного з нашої родини було безмежним. А потім я дізналася, що в мого брата також з'явиться дитятко. Ця звістка була неочікуваною і радісною.

Війна — це нестерпно, але життя триває. Ми не можемо поставити його на паузу: треба жити, щоб у нас, не дивлячись ні на що, були щасливі спогади. Кожна повітряна тривога — це великий стрес. Купа моїх друзів покинули свої домівки, а дехто живе в окупації. Мені дуже боляче бачити, скільки людей помирає. Мені так важко від того, що вбивають навіть дітей.

Я вірю в силу бумерангу, що все вернеться тим, хто розпочав жахіття війни сторицею.

Головне — пам'ятати тих, хто є з тобою і йде цим шляхом до кінця. Мирне небо — це те, що потрібно всім українцям, і воно буде таким!