Чирук Олександра, учениця 10 класу Сопачівського ліцею Вараської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мєркулова Наталія Володимирівна

"Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого 2022  року... Солодкий сон... Приємні обійми сплячої сестрички, яка лежить поруч. Будильник, наставлений на 7 ранку, в режимі очікування, щоб задзвонити та розбудити для нових приємних звершень. Звичайний ранок, схожий на той, який був учора, позавчора, рік назад, а то і десять років тому. Ніщо, здається, не віщує біду. Аж раптом тривожний крик почула матусі в коридорі: “Війна!? Ти чуєш, милий, - це війна! Не фільм! Не сон! Не уява! На нас напали наші “браття”... Невже лихий тридцять дев’ятий до нас у “гості” завітав? О діти, діти, діти… Мерщій до них! Що нам робити?”

У той момент, ледь розплющивши очі, пробудившись тільки зі сну, я цю жорстоку реальність сприйняла за злий жарт, чи, може, лише хотіла не вірити в те, що відбувається, не знати, не чути, а спати ще годину-дві й прокинутись у мирній країні... Але реальність - це не сон! І ті літаки, що випускають ракети, які летять у сплячі міста (їх я побачила по телебаченню крізь привідчинені двері, коли мама дивилася новини й тремтіла від побаченого жаху), у очах моїх стоять непорушно.

Ступор... І рідна ненька притихла, уже не кричить. Тато тихенько щось їй шепоче. Малеча дрімає, солодкий сон споглядає, а я у клубочок згорнулась й ридаю. “Збирай теплі речі та все необхідне, щоб з дітьми сховатись у підвалі нашої хатини. Там місця для всіх вас буде доволі, - почула я як батько до мами звернувся, - а я поїду в сільраду, бо треба село захищати, країну від брата-супостата нам, чоловікам, рятувати...”

Умить серце защеміло, скипіла в ньому кров, сльози сильно покотились, немов хтось в груди ножа встромив. Хоч ще дитина я для батьків, але не в дитячому світі живу, не дитячу мрію плекаю, дорослою стала вмить.

Хвилину-дві тривала розмова між батьками, мені здалося, що вічність пройшла. “О мамо! Тату! Вас благаю... Скажіть, що сон це страшний! Невже нам доведеться війну прокляту пережити?!”, - з кімнати  я заголосила. Батьки не знали, що сказати, в очах лиш розпач, страх, безвихідь. Мене до грудей так ніжно пригорнули, неначе бачимось востаннє. У голові хаос, думки літають.

У цей момент слова прабабусі я пригадала: “Живи, онучко, і радій, що не застала ті роки, коли фашисти наступали і наша країна від звірств нелюдів стогнала. Щаслива ти, моя дитино, у прекрасний час живеш нині...”. Як помилилася моя прабабця, коли вона це говорила. Учора - свято, нині - горе.

На жаль, цей світ як тихе мінне поле: не знаєш, що й коли здригнеться, де вибухне, а де минеться. Проте відомо нам усім, коли війна приходить у дім, то не маєш ти права “розкисати”, руки складати і втікати... Це горе кожного із нас. І ми повинні один одному допомагати...

Цей день не забуду ніколи... Він змінив життя нашої родини. Та це й не дивно. Це життя до і після... Це як ніч і день, як біле й чорне... Хоча я живу не в прифронтовому районі, не чую вибухи щодня, але моє серце розривається на частинки, адже кожен клаптик нашої землі, зруйнований російською ракетою або ворожим дроном, кожна знівечена доля - це крик душі, біль кожного із нас.

Ми, як справжні патріоти, згуртувались нині по всій Україні і рятуємо її від країни-агресора: хтось допомагає копійчиною, хтось - одежиною, інший передає солдату шоколадку, а хтось підтримує молитвою. А ще навчились ми й донатити, хоча раніше не знали й слова такого... Змінила нас війна до невпізнання. На жаль, у когось із нас відібрала вона родину, хтось сина втратив чи дочку, хтось - маму, батька, а хтось - сестру... Зараз про Перемогу Бога благаємо, буде Мир в Україні, ми це знаємо. Ворог згине, правда переможе! Всі ми разом нашій Батьківщині допоможемо!