Середа Тетяна, вчитель української мови та літератури Черкаської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7 Черкаської міської ради Черкаської області

"Чому бути українкою – це моя суперсила?"

Кожен і кожна, українець і українка – це супергерої. Крапка. Життя людині дається, на щастя чи на біду, лише одне! І, як говорить народна мудрість, прожити його потрібно так, аби не було соромно нашим дітям… Про що я, запитаєте… Я завжди цінувала своє життя і намагалася робити все в ньому якнайкраще. Відмінниця в школі, активістка в університеті, легка на підйом у більшості проєктах на роботі… Педагогиня, яка неймовірно пишається своєю професією і до безтями обожнює дітей… своїх власних і своїх шкільних…

Але для всіх ідей і задумів зазвичай не вистачає часу, тому, бува, картаєш себе за невміння його правильно розподіляти…. А ще дім, родина, побут, улюблена кішка, поважного віку батьки, дача для релаксу та й не тільки…

Все як у всіх?)) Та у цій суцільній круговерті, думала я, чогось таки не вистачало. Лишалося щось, від чого віяло незадоволенням… Банально! Але тільки 24 лютого 2022 року, того буремного морозного ранку, почало стугоніти в душі відчуття втраченої щасливості.

Вмить! Назавжди! Безповоротно! Тепле простирадло, яке розривало холодне повітря нежданої війни, не залишало надії…

Відчуття несприйняття ситуації, невідворотності подій, жаху, огиди, ненависті, змішані з нудотним фізичним станом невагомості, моментами справді лякали. І лише діти, свої, малі, і шкільні, трішки старші, вимагали вмикатися розуму, думати, аналізувати, говорити… Словом, за ці неповні два роки було всякого… І впевнена, не одна я така в цій країні, розірваній на шмаття по всьому світові…

Та вкотре переконуюся, що українці – нація незнищенних і незламних людей, які, як писала Леся Українка, вміють «крізь сльози сміятись», уводячи пекельного ворога в стан пікової агресії! Дзуськи! Вдавитеся Україною!

Суперсила в часи війни народжується, як той перший несмілий, але гордий підсніжник, щоб здивувати, підбадьорити, дати надію й перемогти! Чи відчуваю я в собі суперсилу? Так, бо я – українка, яка, незмірно боячись за життя своїх дітей, вирішила залишитися тут, з українцями! Різні долі, різні ситуації часом змушують різати життя навпіл і за секунду приймати найважливіші у всесвіті рішення, ділячи все на «до» та «після»… Кожен обрав для себе своє…

Незламність… вона теж у кожного своя… Бо монотонно ліпити вареники, плести сітки чи крутити картон на окопні свічки – про незламність! Нищити брудний чобіт ворога, удобрюючи чорноземи соняшниковим насінням, - теж про незламність! Бити й розуміти, що «завтра» може не настати, - про незламність!

Напевно за Божим благословінням нація незрячих, що століттями сварилася й шукала винних, на мить таки прозріла… Оговталася від першого удару й змогла встояти… І саме тоді народилися супергерої й супергероїні, які вже другий рік поспіль воюють, плетуть, готують, купують, збирають, шукають, знаходять, везуть, рятують, навчають… живуть! І нашим дітям точно не буде соромно за та Небесні Сотні, ні, вже ТИСЯЧІ найкращих орлів, які зробили нас нацією, народом, віддавши життя…

Що робимо зараз ми зі школярами? Вчимо історію та українську мову, плетемо маскувальні сітки й робимо окопні свічки, збираємо численні коробки необхідного воїнам і постраждалим, малюємо, пишемо листи, робимо обереги, радіємо й плачемо, отримуючи подяку з «гарячих» фронтів, міцно обіймаємо татусів і дідусів, братів і чоловіків, які інколи приїжджають підкріпитися домашнім теплом, любов’ю і смаколиками…

Ми тримаємо освітній фронт, вчимося боротися інформаційно і ні на мить не сумніваємося, що одним міцним кулаком таки переможемо ворога, бо на своїй землі вирощуємо хліб, народжуємо дітей, мріємо й будуємо плани! І жодна чужинська орда не гідна топтати наші чорноземи! Бо українська незламна суперпотужна армія з міцним волонтерським тилом не дозволить більше забирати дитячі життя, квітучі долі й нездійснені мрії! Україні вільній і незалежній бути! Вистоїмо! Переможемо! Відбудуємо!

Слава Україні!