Мені 68 років. Я пенсіонерка, у мене стажу 43 роки. Працювала 30 років на фабриці і ще на інших підприємствах. Живу з чоловіком. Ми були в Слов’янську постійно: у нас не було коштів, щоб виїхати.
Перший день війни був дуже тривожним. Навіть зараз без сліз не можу говорити.
Коли обстрілювали – земля дрижала, вікна торохтіли. Дуже страшно було.
У нас газу, світла, води не було. Було дуже важко. Добре, хоч запаси їжі мали.
Дуже погано війна на мене вплинула. Усі болячки вилізли. Нервові зриви були. Звісно, нам важко дуже. Намагаємося відволікатися. Улітку на городі. А так – стрес постійно присутній.
Хіба в нас є майбутнє? Мені шкода внуків і дітей, у яких немає майбутнього. Миру дуже хочеться.
