Ющенко Валерія
вихованка творчого об’єднання «Медіаплатформа «Планета ЗМІ» Дитячого естетико-натуралістичного центру «Камелія»;
Викладач, що надихнув на написання есе: Романченко Вікторія Юріївна

Війна. Моя історія

Березень пройшов повз мене.

Як же я не люблю зиму через холоднечу й темні вечори. Тому щороку чекала, коли настане березень. Це місяць мого народження, початок весни, під час якої мені нарешті буде комфортно. Але у 2022 році війна кардинально змінила мій звичний березень.

24 лютого я прокинулась трохи раніше, ніж зазвичай, щоб доробити домашку з англійської мови перед школою. На моєму вікні досі висіли новорічні прикраси, тому що мені було шкода їх прибирати. Раптом я почула гучний вибух. Оздоба сильно затряслась і ледь не впала. Тато зайшов до кімнати і сказав, що почалася війна. У той момент я не уявляла, що буде далі. Найдужче боялася, що Україна ніколи не переможе і над моїм домом майорітиме прапор росії.

Мене відправили до бабусі. Я не могла залишатися спокійною навіть там, постійно переглядала марафон «Єдині новини». З острахом слухала новини про вибухи в Києві та Броварах.

У першу ніч перед сном я ввімкнула одну зі своїх улюблених українських пісень і допізна читала коментарі іноземців з підтримкою. До кінця лютого мені здавалося, що я помру серед ночі через ракету.

Зрештою, настав вже не такий довгоочікуваний березень. На щастя, у моєму житті з’явилися котики, Тея та Зара. Наші сусіди, які були їхніми господарями, виїхали. Тож, я дала їм імена й почала підгодовувати. Будні були як день бабака. Я зовсім закинула написання історій, не могла зосередитися ні на чому. Тоді мені було 12 років, і, здавалося, життя потихеньку втрачало барви й сенс. Мрій й цілі стали не такими бажаними як раніше. Мене було важко чимось розвеселити.

Та одна подія змінила все – занадто близько від дому бабусі збили ракету. Тоді, сидячи біля вікна, я «прозріла». Почала уявляти, що було б, якби воїнам ППО не вдалося це зробити й моє життя обірвалося б назавжди. Я зловила себе на думці, що мене не запам’ятали б як людину, яка написала багато гарних історій чи книжок. У спогадах інших я залишилася б мертвою донькою, мертвою онукою і мертвою подругою, життя якої завершилося не з її провини. Тоді в мені прокинулась небачена досі жага до життя. Цей ризик померти відкрив мені інші погляди на майбутнє, а з більш палким бажанням жити далі на душі стало легше.

Оптимізм тривав недовго, а саме до 24 березня – за три дні до мого дня народження. Окупанти були занадто близько до Броварів, а уламки ракети впали недалеко від дому батьків.

Тоді вони вирішили, що ми поїдемо в моє рідне місто – Олександрію, в якій було безпечніше. І от, там мені знову стало нудно, а ще я дуже хвилювалася за людей, які залишились в Броварах. День народження я провела зі своєю бабусею та батьками. Найкращим подарунком стали мої живі та щасливі рідні, які не дали моєму емоційному стану зруйнуватися вщент.

Березень, який до цього завжди приносив мені тільки позитивні спогади, остаточно пройшов повз мене, залишивши мене з хворобами, частковою окупацією Київщини, апатією та безсонням. Але, на щастя, все це я пережила не одна. Коли я сильно отруїлася, бабуся пів ночі чекала, коли я засну. Дідусь залюбки слухав новини, які я йому читала, та розповідав мені про свою молодість. Не дивлячись на порожні полиці магазинів, тато часто приносив щось смачне, а мама завжди була поруч та допомагала зі школою. Той березень все ж став незабутнім. Пройшовши повз мене та мої плани, він дав мені важливий життєвий урок – все можна пережити, якщо поруч є ті, з ким почуваєшся в безпеці.