Акімова Марія
фаховий коледж НФаУ
Вчитель, що надихнув на написання есе: Бондаренко Олена Вікторівна

Війна. Моя історія

Ще за тиждень до повномаштабного вторгення Росії я відчувала, що трапиться щось погане. В усіх новинах говорили про те, що російська техніка біля кордону України. Люди панікували та купували все, що було на полицях магазинів. Але всі продовжували займатися своїми щоденними обов'язками. Так і я ходила до школи. 24 лютого наш клас планував поїхати на виставу Лесі Українки «Лісова пісня» але не судилося...

Я точно пам'ятаю, як прокинулася від вибухів о 05:28 і побігла до батьків. Вони теж уже не спали. Жах охопив після слів батька: «Почалася війна». Тоді ми писали й телефонували тільки найближчим людям, щоб дізнатися, чи все з ними гаразд. Сусіди завантажували машини і від'їжджали, друзі попрощалися чи пропонували їхати з ними за кордон. Моя родина вирішила нікуди не виїжджати. Ми були впевнені, що такий жах тривати довго не може, однак задля безпеки спустилися в підвал будинку, де провели 3 доби. На 2-й день у нас з мамою почалася дуже сильна алергія на скловату, якою були вкриті труби, на яких ми намагалися грітися вночі. Прийняли рішення їхати в приватний будинок до моєї тітки. У неї ми затрималися на тиждень, а потім поряд з її будинком влучила ракета. Почалася паніка: ходили чутки, що їхати з міста небезпечно, бо були випадки, коли по автівках стріляли. Якесь рішення було прийняти дуже складно.

Новина про початок війни, стала для мене не єдиною найстрашнішою. Мої дідусь, бабуся, дядько й брати які живуть у Балаклії Ізюмського району, потрапили в окупацію. Виїхати було неможливо, звꞌязку майже не було. Чи почую я їх ще? Чи зможу обійняти? Цілковита невідомість… Але я вірила в найкраще. Страшні думки про втрату рідних не залишали, серце стискалося щохвилини.

Ми виїжджали з Харкова 5 березня. Батьки вирішили не марнувати часу тому в кожного за плечима був рюкзачок з необхідними речами та документами. Їхали довго, бо на дорозі була тягнучка. Уже піздно ввечері зупинилися переночувати у маминого одногрупника в Краснограді, а з ранку знову в путь. У Полтаву приїхали уже ввечері, усі з полегшенням зітхнули, адже в цьому місці було набагато спокійніше.

Хрещений, у якого ми зупинилися, з початку війни займався волонтерством. І ми теж вирішили не стояти осторонь, підтримували тих хто залишився в Харкові, допомагали хлопцям які вступили до ЗСУ. Плели маскувальні сітки для військових, донатили, скуповували ліки і відправляли тим, хто їх потребує. Ми переглянули свій сімейний бюджет і скоротили до мінімуму витрати на одяг. Тепер ми купували лише найнеобхідніші речі, продукти харчування та гігієну. Так у тиші, але у постійній тривозі, прожили 3 місяці, доки не почали закінчуватися гроші на житло та їжу.

Коли ми повернулися в Харків, хотілося відчувати кожен сантиметр рідного, свого, дихати на повні груди. Але жах від понівеченого рідного міста охопив мене і давив так, що я не могла стримати сльози.

Я вступила до коледжу й успішно навчаюсь. Мої батьки стали волонтерами. Щодня вони допомагають внутрішньо переміщеним особам, які постраждали від війни. Я активно допомагаю їм. Неможливо описати словами очі людей, які втратили рідних чи житло, це треба побачити й відчути кожною своєю клітинкою. Як важливо в такій ситуації опинитися поруч, допомогти, підтримати не тільки фізично, а й морально. Спілкуючись з батьками та їх колегами, відчуваючи настрій людей, яким вони допомогли, я розумію, що українців перемогти неможливо. Мені та моїй родині в складній ситуації запропонували допомогу і я це дуже ціную. Дякуючи Богу та ЗСУ, мої рідні в Балаклії живі, місто деокуповано. Ланцюжок допомоги не можна переривати, ми маємо допомагати один одному, свій внесок у спасіння людей та перемогу має і може зробити кожен.