Вікторія вже п’ятнадцять років живе у Варшаві, але душа її ніколи не покидала Україну. Звістка про повномасштабне вторгнення стала ударом: у перший день вона стояла під російським посольством з протестом, а далі - акції, мітинги, волонтерство, постійне відчуття, що мусить робити більше для своєї країни. Кожні кілька місяців Вікторія приїздить додому - аби відчути рідну землю під ногами, обійняти близьких, побачити, як українці гуртуються й тримаються одне одного.