Садовська Вероніка, 10-А клас, Градизька гімназія імені Героя України Олександра Білаша селища Градизьк Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Власенко Валентина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Раніше я чула це слово лише на уроках історії, зустрічала в художній літературі. Здавалося, що такого не може бути в наш час, що людство вчиться на помилках минулого.

Та одного ранку я прокинулася від слів: «Просинайся, війна почалася!»

Ця подія змінила все: наші думки, плани, звички. Українці більше ніколи не будуть такими, як раніше. Проте ситуація в країні зробила й дуже важливу для народу річ — вона пробудила нашу національну самосвідомість, об’єднала людей. Ми відчули, що таке сила допомоги.

Війна триває вже четвертий рік. Збройні сили України стримують ворога на фронті, а цивільне населення працює в тилу.

Я та моя сім’я намагаємося допомагати, чим можемо. Мама щомісяця надсилає кошти на допомогу військовим.

Я стараюся поширювати інформацію про повномасштабне вторгнення в Україну за допомогою соціальних мереж, розповідати іноземцям про нашу культуру, звичаї, традиції.

Мій батько завжди допомагає своїм колегам, які мобілізувалися до лав ЗСУ ще на початку війни. Він разом з іншими працівниками збирає гроші та купує необхідні хлопцям речі.

Одного дня, переглядаючи соцмережі, я натрапила на оголошення. Його опублікували люди з Авдіївки. Вони писали, що втратили житло і просили прихистку. Це було напередодні зими, тому я зрозуміла, що ми маємо підтримати їх.

На той час ми мали бабусину хату, в якій ніхто не проживав. Я зразу ж показала оголошення батькам.

За декілька днів у домівці оселилася родина з двома дітьми. Я була рада, що ми змогли знайти тимчасовий дім для цих людей. Звичайно, батьки не брали з них оплату.

Через деякий час ми помітили зміни в житті цієї родини. Вони все більше звикали до нового місця, а батьки навіть знайшли нову роботу. Ці люди щиро дякували нам, а я була щасливою стати частиною доброї справи.

Наша школа неодноразово проводила різні благодійні акції та концерти.

Вже традиційно на перше вересня замість квітів учителям організовуються збори коштів на допомогу ЗСУ. Я, мої однокласники та вчителі завжди стаємо учасниками цих та подібних заходів.

Нещодавно наш навчальний заклад долучився до збору Великоднього кошика для поранених воїнів, що перебувають у лікарнях Кременчука та Полтави.

Школярі охоче підтримали цю ідею та із задоволенням приносили паски, печиво, ковбаси та інші продукти. Діти також додавали до своїх пакунків листи, малюнки та обереги для захисників і захисниць.

Було зібрано так багато, що відділ освіти, культури, молоді та спорту нашої громади, який проводив цей збір, прийняв лише незначну частину ящиків, зібраних учнями й учителями.

А ті, що лишилися, наша школа вирішила самостійно передати пораненим бійцям. Ми погодилися допомогти роздати пакунки.

Чесно кажучи, я й подумати не могла, що військових так розчулять не лише смачні гостинці, а й теплі слова, написані дітьми.

Але потім я побачила, як воїни зі сльозами на очах читають листи, розглядають обереги. І стало так приємно, що ми подарували їм такі емоції.

На початку війни я думала, що допомагати волонтерам можуть лише дорослі. Та кожного разу, коли мені вдавалося брати участь у добрих справах, я переконувалася, що я та мої однолітки також можемо робити свій внесок.

Навіть якщо здається, що це дрібниця, це все одно може зіграти велику роль. Адже й народна мудрість навчає: «Добре діло роби сміло».

Найбільша сила не в багатстві, а в хороших вчинках, у добрі. Мені здається, що коли я допомагаю, я роблю світ кращим.

Так, це не завжди легко та швидко, але думка про те, що ми стаємо на крок ближче до правильних змін, зігріває серце.

Кожного разу, коли я проявляю доброту, я вкотре переконуюсь, що кожна дрібниця має значення, кожен внесок — це промінчик надії для когось. Це і є сила допомоги!