Богданов Ярослав, 9-в клас, Одеський ліцей № 22

Вчитель, що надихнув на написання — Костенюк Марина Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Одеса. Дві тисячі двадцять другий рік, двадцять четверте лютого, п’ята година ранку... Вдома були мама, я і мій молодший трирічний брат. Крізь сон чую стривожений голос мами і якусь метушню в кімнаті. 

Швидко відкривши очі, я почув звук вибуху, думав, це хтось грається з петардами, але швидко зрозумів, що це інший звук, бо вікна в квартирі затрусилися.

З новин ми зрозуміли, що почалася війна. В це неможливо було повірити. Мама швидко розбудила мого братика. У всіх була тільки одна думка, що робити?! Ми були у відчаї, бо не знали, що буде далі з нашим містом та житлом…

Незабаром зателефонував мамі мій тато. В той час він був у відрядженні в Києві. Вони про щось стривожено домовлялись. У мами були сльози на очах. Через декілька годин моїм татом було прийнято рішення, щоб ми поїхали з Одеси в більш безпечний регіон України. Морально це було дуже складно, адже ще вчора ми жили звичайним життям і будували плани на майбутнє. Ми зібрали необхідні речі на перший час, бо сподівались, що це тимчасово, і через декілька днів ми повернемося до рідної хати в рідне місто. Ввечері на потязі ми поїхали до Закарпаття.

Нас тепло та гостинно прийняли знайомі тата, які надали умови для проживання. Але наша душа була не в спокої, бо тато та рідне місто були в небезпеці. 

Для нас ця ситуація була стресова. Ми й досі не можемо з цим змиритися. Прилаштовуємося до обставин, але звикнути до цього неможливо. Сподівання на швидке зупинення бойових дій було марне. Місто і досі продовжує бути небезпечним і вдень, і вночі. Але час від часу ми їздимо додому, щоб побачитись з рідними і насолодитися неповторним морським повітрям. На жаль, хоч ми третій рік перебуваємо не вдома, але на своїй Батьківщині. Багато наших знайомих поїхали за кордон, але наша сім’я залишилась на рідній землі, тому що ми віримо в нашу перемогу, віримо, що зможемо повернути наші тимчасово окуповані регіони.

Війна багато чого змінила. Моє ставлення до багатьох речей стало інакшим. Я став сильнішим духом. Моя любов до країни стала безмежною, але чим сильніше любов, тим хворобливіше серцю через руйнування, що були наслідками обстрілів.

За тисячу днів війни я зрозумів справжні цінності життя, переосмислив багато речей.

Ці дні навчили мене в людях бачити тільки гарне та пробачати, цінувати кожну добру справу, співчувати іншим. 

Також я навчився радіти сонцю та дощу, ранку та вечору.

Я побачив, як тисяча днів війни дуже зблизила та об'єднала українців. Люди, ризикуючи своїм життям, допомагали один одному, ділилися їжею, надавали житло тощо. Українці – це наймогутніша нація! Вони довели, що наша сила в людяності, патріотизмі, героїзмі, мужності, самовідданості Вічна слава та пам'ять героям, які полягли за відстоювання незалежності нашої держави.

Тисяча днів війни – це випробування української нації на незламність. Я пишаюся, що я українець! 

Україна була, є і буде завжди!