Помогаєва Олександра, 9-б клас, Харківський ліцей №107

Вчитель, що надихнув на написання — Кіндра Вікторія Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 рік. На годиннику 23 година, час лягати спати. Я на той час прихворіла, лежала у ліжку і почула татову розмову по телефону. Його викликають на роботу у таку годину? Трохи дивно, але я не звернула на це увагу, бо мій тато військовий і таке бувало й раніше. А ось наступного дня, зранку пролунав перший вибух. Мій телефон розривається повідомленнями: «Почалась війна». Тато поїхав, мама ще не повернулася з нічної зміни, вдома бабуся намагається не піддаватись паніці, тільки мій братик ще тихо спав. Так, було лячно слухати ці вибухи, особливо коли від них навіть трохи здригається багатоповерхівка. Було вирішено переїхати до приватного будинку, заради нашої безпеки, де ми пробули два тижні.

Найбільше стресувала моя мама. Її чоловік десь невідомо де, під боком дві дитини та вже у віці батьки. За цей час було багато вибухів. Магазини стояли порожніми.

Я постійно прислухалася до будь-якого шуму. Але найстрашнішим для мене був приліт авіаційної бомби біля нашого дому. Всі швидко прокинулися, почувши гучний шум над будинком, і всілися у кутку в коридорі. Саме тоді прозвучав найгучніший вибух, який я чула. Тоді було вирішено, ми покидаємо рідний Харків.

Нажаль, бабуся з дідусем відмовилися їхати, тому сумні і налякані, я з мамою та молодшим братиком відправилися до Львівської області. Поїздка починалася добре, ми навіть змогли зайняти собі місця в евакуаційному потязі, але чим довше ми їхали, тим більше людей заповняли вагони. Авжеж, війна доторкнулася до кожної людини в нашій країні і кожен намагався врятувати своє життя. Було сумно дивитись на наляканих бабусь та жінок з малесенькими дітками. І ось нарешті пізно вночі ми приїхали до міста Дубляни. Зупинилися у татових старих знайомих. Це був будинок багатодітної родини. Спочатку я все ще не могла відійти від стресу, який пережила вдома під обстрілами. 

Було тяжко усвідомлювати, що твоє рідне місто знаходиться під масованими обстрілами, гинуть невинні люди і там перебувають ті, за яких ти переживаєш і сумуєш.

Та згодом, завдяки дружбі з дівчинкою з цієї родини, я почала потроху відходити від депресії та знову ставати собою. У Дублянах було тихо, якось навіть незвично після пережитих обстрілів. Та навіть там не обійшлося без сюрпризів.

Одного разу, сидячи у автобусі і нічого не підозрюючи, над нами пролетіла ракета та налякала не на жарт. Заради спільного комфорту, ми переїхали до Польщі. В пам’яті залишилося багато гарних спогадів, я навіть відвідувала місцеву школу. Але лежачи в ліжку перед сном в голові було дуже багато думок: старі спогади, довоєнне життя — не давали спокою. Хотілося побачити свого тата, бабусю, дідуся та друзів, обійняти їх, а не передавати своє почуття суму через повідомлення. Тому, як тільки з’явилася можливість повернутися до України і побачити тата, ми одразу зібрали валізи та відправилися у містечко під назвою Стрий.

Яке ж полегшення було обійняти його, та побачити, що він живий й здоровий.

Я відмовилася переходити навчатися до школи в місті Стрий, тому залишилася займатися зі своїм класом онлайн.

Великим сюрпризом був приїзд бабусі до нас у гості. Нарешті я знову змогла обійняти її через стільки часу. Але хотілось побачитись з друзями та хоча б разок знову пройтись вулицями рідного Харкова. Моє бажання збулося. Боляче спостерігати за тим, що ця війна зробила з містом, але було дуже добре знову опинитися вдома, побачити своїх друзів, любого дідуся і провести з ними час, як раніше. Навіть якщо війна спробувала зламати мене – я все одно досі НЕЗЛАМНА!