Кішінець Богдан, 10-б клас, Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №38

Вчитель, що надихнув на написання — Людмила Іванівна Іванченко

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У кожної людини, мабуть, є улюблений день, місяць, рік. Мій — лютий, бо в цьому місяці я народився. Щороку з великим нетерпінням його чекаю. Адже на День народження отримуєш багато привітань та подарунків від рідних, друзів, навіть учителів. Здавалося що свято довго не скінчиться, але цей лютий не тільки моє життя, а й усіх українців на чорне і біле, життя до війни і війна...

24 лютого 2022.. Прокинувся з відчуттям тривоги й занепокоєння. Мама заплакала, тато кудись збирався.

- Що трапилось?

- Війна.

А потім щоденні повітряні тривоги, такі страшні, довгі, які проникали в усе тіло. Вони ставали частішими й частішими.

- Куди тікати? Як рятуватися?

Згодом був залізничний вокзал, евакуаційний потяг, величезна юрба людей, які рятувалися від ворога, війни й хотіли виїхати якнайдалі від усього цього.

Пам'ятаю, як людська хвиля затягла мене у вагон, а мама залишилася на пероні. Паніка, страх охопив мене:

- Невже залишуся сам з незнайомими людьми?

- Мамо, мамо!

- Там моя дитина! Пропустіть мене!

Нарешті разом. У купе, замість чотирьох п'ятнадцять, сумні, стривожені, мовчазні

Хоч би швидше проїхати Київ. Ворог бомбить місто, а що як вони його уже захопили. І ось столиця позаду, але страх не покидав нас, бо що там попереду, де немає знайомих, рідних, чужа країна. Воєнну весну зустріли в Словаччині. Світить весняне сонечко, люди привітні, охайні й чисті вулиці, красиві міста. А ще велика кількість синьо- жовтих прапорів.

Ми в безпеці, але в рідному місті залишилися бабуся й дідусь, тому тривога й страх залишилися.

— Усе добре. Наші не пропустили ворога до Полтави. Повертайтеся. Ми сумуємо за вами.

І ось знову довга дорога додому. Недарма в народі кажуть: "У гостях добре, а вдома найкраще". Скучили за всім: містом, вулицями, рідними, друзями, їжею.

У місті знову тривоги, навчання онлайн. Восьмий клас закінчив.. Й ось нарешті почалися хороші новини: звільнили Харківщину, частину Херсонщини. З'явилася віра в наші ЗСУ, віра в перемогу над ворогом. Здавалося, що все вже скоро закінчиться, настане довгожданий мир. Ми знову підемо в школу, побачимося з однокласниками, за якими всі дуже поскучали. Але, на жаль, усе сталося не так, як гадалося. Розбомбили залізничний вокзал у Маріуполі, полон воїнів "Азовсталі", вибух у середмісті Вінниці, щоденні смерті українських цивільних людей. Літо провів з бабусею й дідусем у селі, мама пішла в місті на роботу, тато на фронті. Кожного дня чекали хороших новин. Дев'ятий клас знову був неспокійний. Тиждень у школі, тиждень онлайн.

Постійні тривоги, укриття, безсонні ночі. А потім новини про все нові й нові жахіття війни: Буча, Ірпінь.

Навіть за часів Батия не бувало такого, що виробляли росіяни, наші "брати", як вони називали себе, в Україні. Убивали, грабували, ґвалтували. А наші воїни, як колись козаки, мужньо й героїчно борються на фронті, творять славу.

У цей час я почав більше замислюватися над питанням: "Чому?" А тому почав прислуховуватися, якою мовою розмовляють у місті.

Невже не розуміють люди, що російська мова — це мова ворога.

Наша ж мова давня, мелодійна, рідна. Почав шукати в інтернеті відповіді на питання, які мене хвилювали: чому Росія, а не Московщина, як утворилася наша держава, хто був справжнім ворогом України. Почав по-іншому переосмислювати твори українських письменників, особливо творчість Тараса Григоровича Шевченка.

Війна змусила майже всіх усе переосмислити. Раніше я не задумувався про це.

А тепер усвідомив: яка ж прекрасна й багата наша Україна. Скількох видатних і відомих особистостей вона дала не тільки нам, а й усьому світові: вчені, конструктори, артисти, письменники.

До речі, вони зробили дуже багато й для Росії. Але головна риса нашого народу — це свободолюбство.

У нас немає ні краплі рабського духу.

За це нам приходиться весь час боротися, відстоювати свою незалежність.

Осінь на землю тихенько спускається, хоча літо, не хоче відпускати. Пожовтіло листя на деревах. Ось із каштана впав листок, гнаний донизу холодним переляком осені. А я пішов у десятий клас. Повітряні тривоги почастішали, а тому сидимо в укритті, ніж навчаємося, бо ворог уже скинув не одну ракету на Полтаву. І знову смерті багатьох ні в чому не винних мирних людей. Душу стискає жаль, біль, але надія не покидає мене. Я вірю в наші ЗСУ, вірю, що Україна переможе, і вже тисячу перший день буде Днем перемоги. Слава Україні! Героям слава!