Софія Фісун, 14 років, учениця 9-А класу Навчально-виховного комплексу №106 Дніпровської міської ради, м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Любов Соколянська

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори...

Ліна Костенко

Я вважаю, що гарно сказати про Україну може тільки та людина, яка безмежно любить цю неймовірну землю. Я погоджуюся з кожним словом української поетеси Ліни Костенко.

Багато разів ми з батьками мандрували дорогами рідної країни і милувалися її краєвидами. Цьогоріч плани були теж. Хотіли відвідати рідню: тітку Анжелу та дядька Юрка у Херсоні, бабусю Світлану у Зеленодольську, а також побувати у Бердянську, рідному місті моєї бабусі Олени. Наші плани змінила війна.

24 лютого 2022 рік… Російські окупанти віроломно напали на мою рідну Україну. Я не могла уявити, що у ХХІ столітті може розпочатися загарбницька війна. Свою нищівну зброю нелюди націлили у мирну країну. Волосся стає дибки, коли читаю новини. Скільки всього зруйновано… Скільки загинуло людей, серед яких безневинні діти. Це найстрашніше, що я могла почути.

Мені здається, що немає жодної родини, у якої б не змінилося життя з початком повномасштабної війни в Україні. Більше семи місяців Збройні сили України і весь наш народ захищають рідну землю. Українці стали єдиним цілим у боротьбі з окупантами. Воїни зі зброєю в руках визволяють міста і села, інші – допомагають: готують їжу, шиють одяг, організовують гуманітарну допомогу для людей, які вимушені були покинути свої домівки і тікати від війни. У Дніпрі багато жінок, дітей, людей похилого віку отримали прихисток.

Є люди, які виїхали за межі України. Серед них - мої знайомі, однокласники. Мені дуже сумно, бракує спілкування з ними. Дуже хочеться знову піти до школи, побачити однокласників, учителів. Побачити не через монітор комп’ютера, а по-справжньому.

Український народ бореться за свою незалежність, за територіальну цілісність. Я вірю…ні, я упевнена, що незабаром настане той бажаний день, коли ми всі почуємо такі довгоочікувані слова: «Кінець війні! Україна перемогла!»

Наші воїни повернуться до своїх родин. Діти зустрінуть своїх батьків, матері – синів і дочок, дружини – чоловіків, жінки з дітьми повернуться з-за кордону. А я здійсню свою мрію: поїду до тітки Анжели і дядька Юрка, які мешкають у Херсоні. Моя бабуся Світлана зі своїми молодшими онуками повернеться у свій рідний дім, що у Зеленодольську, а моя друга бабуся зможе, нарешті, відвідати дорогий серцю Бердянськ.

У цей тяжкий час я відчула усім серцем, як це – любити свою країну, боротися за право жити на рідній землі, відчувати силу і відвагу наших захисників і, головне, - пишатися тим, що я – українка.

Вірю, що бажаний день настане. Український народ відбудує рідні міста і села, вони будуть ще кращими. Країна розквітне, бо ми – працелюбний народ і для нас Україна - понад усе.