Олена Бурла, вчитель, Смолінський ліцей №2 Смолінської селищної ради Кіровоградської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Щоб я могла повернутися у минуле років на 20 назад, я би навчилася цінувати кожну хвилинку мирного життя. Я б без поспіху, по крапельці смакувала кожен новий ранок, огортала себе полуденним теплом сонячного дня, брала б у долоні гарячий захід сонця та вмивалася росою з присмаком щастя. Бо саме так виглядає щастя: тихо, тепло, мирно.

24 лютого 2022 року чорною громовицею прорізало небо України. Війна… Вона перекреслила мирне життя, забрала мрії та сподівання. Ця подія змінила все: шахтарі у моєму селищі одягнули форму ЗСУ, пішли боронити рідну землю від ворога. Хто залишився, став допомагати тут: ми навчилися плести маскувальні сітки, готували гарячі обіди захисникам, які проїжджали повз селище… Ніколи зайвою не буде допомога, якщо вона наближає перемогу. Наші діти подорослішали того зимового лютневого ранку, коли кожен місяць тепер лютий… Для них звичними стали і навчання в сховищі, і «шахіда» по звуку вирахують. І кишенькові кошти віддадуть на благодійний збір, і на перерві біжать на третій поверх сітки маскувальні плести – бо це врятує чиєсь життя.

Ми змінилися всі. У когось на обличчі з’явилася підступна зморшка, яка так видає безсонні ночі, коли чекаєш на телефонний дзвінок від рідної людини. Заснути вдається вранці або ж не спиш зовсім. Хтось не спить, бо тривога в Київській області, а там же донька з котом!  Отой звичний ритм життя дав збій. Ранок починається тривожно, і часто не з кави. Але, об’єднані спільною метою та любов’ю до України, ми дякуємо Богу та ЗСУ і продовжуємо підтримувати захисників.

Наш регіон з перших днів війни дає прихисток тим, хто змушений був покинути рідні домівки. Наше селище стало вже рідним для багатьох, хто постраждав від війни. Ми збирали речі, одяг та продукти харчування, щоб люди, злякані, без надії та сподівання, змогли знову відчути себе відносно в безпеці, захищеними та з відчуттям потрібності. Все це робить з нас людей, ми залишаємося ними, коли допомагаємо, віддаємо частинку себе тому, хто потребує допомоги. Ми навіть не замислюємося, яку силу має допомога. Дай води спраглому, нагодуй голодного, прихисти того, у кого немає домівки. Не вбий, не вкради, шануй батька та матір. Які ще істини потрібно відкрити, щоб зупинити війну? Якою мовою кричати про біль, горе, смерть? Скільки ще міст, сіл і містечок треба знищити, стерти з лиця землі, щоб зупинити кроваве місиво? Ворог не зупиняється. Але українці незламні, нескорені, об’єднані нестримним бажанням жити у незалежній країні, говорити рідною мовою, одягати вишиванку і пишатися надбанням предків, які залишили нам у спадок те, що є нашою гордістю. Те, що сьогодні виборюють наші мужні супергерої – воїни ЗСУ. 

Я обов’язково без поспіху, по крапельці буду смакувати кожен новий ранок, огортатиму себе полуденним теплом сонячного дня, буду брати у долоні гарячий захід сонця та вмивалася росою з присмаком щастя. Бо саме так виглядає щастя: тихо, тепло, мирно.