Олена Стовман, 10 клас, Олена Стовман

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрощук Марина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

23 лютого 2022 року мені виповнилося тринадцять. Я святкувала день свого народження: тортик, свічки, усмішки рідних, подарунки. Загадане бажання, зовсім дитяче, щире. Життя здавалося простим, спокійним, таким, яке має бути в тринадцять років. Я не знала, що це - останній день мого безтурботного дитинства. Ранок 24 лютого все змінив… Розпочалася повномасштабна війна.

Війна! Слово, яке я чула хіба що на уроках історії, читала в книгах чи бачила на екрані. Тепер вона стала реальністю. Наше маленьке містечко обійняв неспокій, паніка, страх, невідомість. Але разом із тим, щось більше. Бажання допомагати кожному, хто вже відчув її подих. Так, моя тітка стала волонтеркою, а ми приєднавшись до неї - взялися за нагальні справи.

Наша родина щодня готувала їжу для військових. Найбільше - випікання пиріжків. Їх було не одна сотня. З картоплею, капустою, повидлом. Ми місили, ліпили, смажили, пекли. На кухні панував не просто запах свіжої випічки, а тепло сердець. У кожному пиріжечку була наша вдячність хлопцям, турбота за кожного. А ще -  віра в те, що ми допомагаємо хай трохи, але по - справжньому.

Я ж на рівні з дорослими справами малювала листівки для захисників. На них було синє небо, жовте сонце, великі серця і слова: «Дякую!!!», «Повертайтеся живими…», «Ви - наші герої». Я не знала, хто саме отримає той малюнок, але щиро вірила - він когось підтримає. І це відчуття причетності до чогось великого зігрівало мене й мою родину зсередини.

Минали місяці. Я звикла до сирен, до сумних новин, до щоденного очікування. Та одного зимового дня мій всесвіт знову перевернувся… Ми отримали звістку, що загинув брат мого хрещеного батька. Він був реальною людиною. Не вигаданим героєм із телеекрану, а справжнім. Нещодавно я бачила його, пам’ятала його усмішку. І ось - його більше немає. Тоді я вперше зрозуміла: війна - це не десь далеко. Вона – поряд, в моєму житті.

Як важко дитині усвідомлювати ці страшні речі… Я мовчала, сумувала, на  мальовниче заняття не було бажання, ні до чого не могла знайти в собі сили. Та через декілька днів повернулася до малюнків. На одному з них я написала: «Ми не забудемо!», бо пам’ять - це теж боротьба!

Сьогодні мені шістнадцять. Я подорослішала, але віра в добро зі мною назавжди. Як і в силу допомоги - щирої, простої, безкорисної. Вона у моїх малюнках, листівках, у словах підтримки кожному. Саме в цьому наша незламність…

Бо доки ми допомагаємо - ми живі! Допоки ми разом - ми незламні!!!