Катерина Вовчик, 9 клас
Сарненський районний ліцей "Лідер"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Дибач Тетяна Антонівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені здається, що я  завжди знала про війну трохи більше, ніж мої однолітки.  Мій тато  та мій дядько  -  ті, хто  в перший день повномасштабного вторгнення стали на захист України та її територіальної цілісності. Їхня відвага та сила духу завжди надихали  і надихають мене  вірити в мирне майбутнє моєї країни. Я захоплююся не лише нашими військовими, але і звичайними людьми,  які постійно допомагають і донатять. Я з повагою ставлюся до людей, що постійно організовують поїздки в «гарячі» точки України з волонтерською допомогою.  Саме їхній героїзм та жертовність народжують у моєму серці нові віршовані рядки, в яких мені хочеться розказати про  українських військових та громадян, які стають на захист своєї країни, слугують прикладом для інших.

Останнім часом я помічаю, що стала менше посміхатись, перестала бачити красу. Але я ж завжди посміхалась... Зранку просиналась і посміхалась… вдома тепло, мама готує щось смачненьке, тато і сестричка їй допомагають на кухні, про щось радісно говорять і  весело сміються….  Зараз все інакше...

Я розумію, що для кожного українця з 24 лютого 2022 року так, як було раніше, вже ніколи не буде. Ранок 24 лютого змінив нас усіх, змінив він і мене. За одну ніч із маленької безтурботної дівчинки я стала дорослою. Я розумію, скільки болю і страждань несе війна, війна, про яку раніше знала лише з розповідей дідуся та бабусі або ж із фільмів та книг. А виявилося, що ось, в один момент війна може ввірватися в наше життя, після чого все може кардинально змінитися, виявилося, як легко можна втратити все. Але разом з тим я за ці дні зрозуміла, яка це велика цінність – сім’я, як важливо, щоб усі рідні були поруч, як це гарно, коли мама щаслива і посміхається, а не нишком плаче в подушку…

Сьогодні я дуже добре розумію, як важливо мати справжніх друзів поруч... Друзів, які стоять пліч-о-пліч на передовій, захищаючи нас, захищаючи свою країну, захищаючи один одного…

Друзів,  яких об’єднує спільна мета: звільнити  край від ворога, захистити родину від окупантів, не пустити рашистів в рідний дім… Друзів, які багато працюють, донатять, волонтерять, бо ж потрібно, незважаючи ні на що, допомогти тим, хто на передовій…. Друзів, які ночами не сплять від тривожних думок, хвилюються разом з тобою за твоїх рідних, а вранці телефонують і запитують: Ти як? Чи є якісь новини? Чи все добре у хлопців?

Війна показала, що для мене дійсно важливе і що, точніше кого, найбільше боюся втратити.  Так, на жаль, сьогодні у мене немає зони комфорту, але є ті, хто допоміг адаптуватися до змін у теперішніх страшних реаліях.  Особисто я зрозуміла, що дуже вразлива до подій, що відбуваються в моїй країні, але  разом з тим, я осягнула, наскільки я сильна. Свою вразливість і силу викладаю у поезії… У віршах, які присвячую своєму тату,  своїм односельцям-захисникам… Мої вірші не лише про тих,  хто зі щитом у руках, а й про тих, хто на Щиті повернувся додому…

Український солдате, молюся за тебе в хвилину тяжку для усіх. 
Я дякую Богу за мирнеє небо, що ти для усіх нас зберіг. 
Український солдате, молюся за тебе! Молюсь, щоб скінчилась війна. 
Щоб ти повернувся здоровим додому, де жде тебе рідна сім'я. 
Поезія під час війни - це голос глибини моєї душі!!!

Моє життєве кредо «Ми – єдині!!!». Сьогодні ми навчилися співпереживати, ми всі хвилюємось і молимось не тільки за своїх рідних, а за всіх, хто одягнув військовий стрій, взяв в руки зброю і став на захист країни. Ми всі розуміємо, що без цих хлопців та дівчат не буде наших мирних світанків, не буде яскравих веселих свят, не буде тихих родинних вечорів. Для нас ви всі ГЕРОЇ!!! Незалежно від звання й нагород, незалежно від віку та національності, ми всі перед вами в боргу. Саме завдяки вам у нашої країни є майбутнє!!!