Агнія Колесник, 9 клас
Ліцей "GoITeens School Team"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Музиченко Наталія Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене, як і мільйони інших українців, зачепила війна. До початку повномасштабної війни я й гадки не мала, що це таке. Я жила в місті Кривий Ріг. Ця територія не була окупованою у 2014 році. Пам’ятаю, як у першому класі вчителька розповідала нам про ситуацію в Україні. Вона ще тоді говорила російською. Ми всім класом писали листи підтримки нашим військовим. 

Пам’ятаю, як у третьому класі до нас перейшли діти, які до війни жили на Донеччині, це був 2017 рік. Мене, як і інших мешканців Кривого Рогу, початок війни у 2014 році майже не зачепив. Багато людей не турбувалися про це, адже бойові дії були десь далеко. Я навчалася в російськомовній школі, усі документи оформлювалися російською, усі люди говорили російською. Я навіть не пам’ятаю серйозних розмов про війну, завдяки нашим захисникам, які стримували ворога й не пропускали його далі.

На жаль, вторгнення Росії на всю Україну дало поштовх і мені. 24 лютого 2022 року мене розбудив тато зі словами: «Вставай, путін почав війну!»

Мені здається, цього дня по всій Україні прокинулися такі самі діти, як я, від подібної фрази. Я пам’ятаю, як переписувалася зі своїми друзями-однокласниками у телеграмі в першу ніч війни. У нас ще тоді був хороший настрій, ми весело відповідали одне одному, хто що бачить. Моя подруга писала про колону танків, яку бачила за вікном. Мій друг рахував літаки й сповіщав нас про кожен прильот. 

На початку березня 2022 року я та моя родина вирушили за кордон. Тоді й стався той перший раз, коли я зрозуміла, що таке війна.

Сидячи в машині, я побачила величезний літак, який пролетів з неймовірною швидкістю просто над нами. Проїжджаючи далі, через 20 секунд ми почули вибух. Я й раніше чула вибухи, але ті були далеко. На щастя, нам вдалося перетнути кордон, і ми приїхали до Австрії.

В Австрії я жила півтора року без жодних думок про війну. Там я навчалася в американській школі-інтернаті. Усвідомлюючи, що я не вдома, я хотіла повернутися назад в Україну. В Австрії тільки у 2023 році  вирішила перейти на українську мову. У 2023 році, на літні канікули, я повернулася в Україну. Мою радість неможливо було передати словами. Я не могла повірити, що знову перебуваю на рідній землі. Деякий час  прокидалася щоночі від гучних вибухів, одного разу мама навіть вклала мене спати під сходами. Наприкінці травня мені довелося повернутися до Австрії, щоб піти у свій восьмий клас. Відвідавши Україну, я почала замислюватися про наше майбутнє. У мене з’явилися думки, чи могла б я взяти участь у боротьбі за нашу державу…
Щодня я прокидалася під будильник «Гімн УПА». У своєму гуртожитку, у своїй кімнаті, я причепила прапор України, а на кожній шафі в мене був намальований герб. Чомусь саме тоді я відчула свій патріотизм. У 2024 році наприкінці навчального року в мене виникло бажання піти в армію. Це рішення я прийняла сама, без жодного зовнішнього впливу. Перше, що я зробила,  ̶  це вивчила алгоритм MARCH, який має знати кожен військовий, щоб у разі поранення вміти надати собі першу допомогу. Звісно, я не мала жодних турнікетів, тампувальних пов’язок чи декомпресійних голок. Усе, що в мене було, - це відео на YouTube та сусідка, на якій завжди можна було потренуватися.

Війна дала мені зрозуміти, що для мене значить Україна. Вона кардинально змінила моє життя, і в гірший бік. Але вона також спрямувала мене на правильний шлях. Завдяки цьому я знаю свою мету й буду до неї прагнути. 

У 2024 року наприкінці травня, після завершення навчання, я повернулася в Україну. Сподіваюся, що війна закінчиться до моїх 18 років, і я зможу стати звичайним, хорошим лікарем.